Наша історія




 

Наш край в курсі історії України

        Історія кожного населеного пункту, як і людини, з однієї сторони неповторна, а з другої - тісно переплетена з історією тих епох, через які вона пройшла.

        Не виняток і село Зірне, Його початки губляться в. другій, половині XIX століття. Саме тоді у спадок від одного з найбільших землевласників Волині Михайла Коржанівського переходять навколишні землі до Михайла Малинського, що був одружений на його близькій родичці. Довгий час постать Малинського була легендарною - жодних згадок про його походження не було. Не згадується про нього і в реєстрах Російського дворянства. І тільки скупі відомості польських дослідників Волині XIX століття , що їх відшукали науковці Острозького заповідника проливають світло на його походження. На території Березнівського району Малинський володів 18 тисячами десятин лісу і 700 десятинами орної землі.

В 70-х роках XIX століття неподалік від Березного Михайло закладає новий маєток. Його назву пов'язують з- іменем сина Зурена , що загинув в молодому віці. Ця назва  закріпилось за новим маєтком, а потім і населеним пунктом перейменована на Зірне. Місцевість була вибрана не дуже вдало - близьке болото в урочищі Гало, знижені, перезволожені . Поступово було зведено будівлі для обслуги, управителя Палацу Малинських, електростанція, генератор якої приводила в рух парова машина, господарський двір для худоби, склад для насіневого зерна, конюшня. Для забезпечення маєтку водою, споруджується водонапірна вежа, яка збереглася і працює до нині. Окрасою маєтку стала прекрасна будівля триповерхового палацу з пробкового дерева, що був зведений у стилі модерн. Місцеві жителі дивувалися красі палацу - інтер'єри його 44 кімнат були вишукано оздоблені дзеркалами, хрустальними люстрами, паркетною підлогою на свинцевій основі, кахельними грубками, для опалення, на вікнах висіли важкі гардини, всюди висіли картини. Перекази доносять деякі подробиці цього будівництва - матеріали возили з-за кордону, тисячі селян вимощували возами болотисту місцевість, осушували за допомогою вручну проритих каналів. Залишки їх ще й зараз подекуди збереглися в селі. Малинський для осушення земель його маєтку запросив так звану «Західну експедицію з осушення боліт», якою керував відомий геолог І. І. Жидівський. З 1874 по 1897 роки експедиція працювала на території Прип'ятського Полісся. У складі експедиції працювали відомі вчені - ґрунтознавці О. П. Карпінський, В.В. Докучаєв, О.І. Волков, Г.І. Танфільєв. що вели ґрунтознавчі і геоботанічні наукові дослідження.

         В кінці XIX століття біля мастку закладається прекрасний парк площею 17 га. Керував спорудженням парку садівник Вольський. Парк був спланований зі смаком,  наймані робітники висадили біля сотні порід дерев, деякі привезено з-за кордону, розбиті доріжки, що освітлювались карбідними ліхтарями, викопано три ставки, в яких розводили рибу, прогулювались на човнах, відпочивали в літній альтанці на острівку, насипаному посеред найбільшого ставка біля палацу. Неподалік ставка знаходився звіринець, подалі невелика художня майстерня, де любив працювати нащадок Михайла Малинського Емануель. З західної сторони парк обнесений був цегляною огорожею з воротами зі сторони Березного І хвірткою до господарського двору. Решта парку обгороджена дощатим парканом. В'їзд і сам парк охороняла неозброєна охорона. І до сьогодні збереглися віковічні ялини, сосна Веймутова. модрини, кедри, навесні повсюду цвіте жасмин. Особливо багато в парку кленів, які багряно горять щоосені своїм листям , встеляючи стару бруковану алею і навіюють легенду про палке кохання молодої пари Малинських: Емануеля та Анни. Молода дружина попросила у дарунок .... осінь. Справжнє кохання творить дира і незабаром почалося будівництво зеленої казки. Так справжнє кохання створило це зелене диво, що вже більше ста років милує своєю красою у всі пори року.

         В 1905 році з Березно переноситься невелика ґуральня, яка працювала сезонно 2-3 місяці на власній сировині. В основному використовували для виробництва спирту-сирцю картоплю і ячмінь для солоду. Готову продукцію відправляли на станцію Малинськ , Поліської залізниці, в бочках кіньми, а звідти до Львова. Працювало 5-6 робітників під керівництвом гужеляна поляка Гедза. Потужність ґуральні в 1907 році склала 26 000 відер за ціною 25000 рублів.  Виробництво щороку збільшувалось і вже в 1915 році працювало 44 робітники. Ґуральня мала парову машину французького виробництва, яка працювала на дровах, а потім і на місцевому торфі.

          Фільварок Малинський розташував на найкращих в околицях землях . На 14 жовтня 1924 року у володіннях Малинського в Зурному було 302 десятини орної землі і 32 постійні робітники. Для них в маєтку побудували 6 робітничих бараків на 4 сім'ї кожний, один з них був двоповерховий. Господарський двір і 199 десятин землі розташовувались в урочищі Чорнило. Обслуговувало його 8 робітників з управляючим Лясотою. Малинський після смерті своєї дружини рідко став з'являтися в своєму родовому мастку. Весь свій час, проводив за кордоном. До 1920-х років управителем маєтку був Міхал Ястжембовський. а потім Береювський. Контора управителя разом з бухгалтерією і касою переїжджає з середини 20-х в Зурно. Для сезонних робіт наймались постійно жителі навколишніх сіл ї хуторів: Білки, Чорнила. Занакоту, Полиці, Чагарів. Постійно працюючі робітники отримували крім платні безкоштовно дрова, без оплати проживали в квартирах, випасали свою худобу разом з панською, могли отримати після одруження дерево на будівництво і землі до 5 десятин безкоштовно. При маєтку працювали ковалі, шорники, стельмахи. Кузня була неподалік ґуральні, ковалями були Юзеф Жилінський та Євген Кржицький. Фільварок мав два фруктові сади - менший в Зурному і 25 гектарний в Чорнилі, оранжерею, де цілий рік вирощували квіти, огород і ягідник.

        З 1925 року для потреб польської армії почали вирощувати коней. Це була вигідна справа - бойовий кінь коштував 1000-1200 злотих, коли робочий тільки 80-120. За рік продавали 5-8 скакунів на аукціонах в Луцьку. Цим займався Володимир Дзендзеловський.

        Після Ризького миру березня 1921 року наші землі відійшли до Речі Посполитої. На території Березнівського району була побудована потужна залізобетонна лінія оборони по Случі і далі по Горині. В маєтку до 1939 року стояв ескадрон Польської охорони пограничней, звідки вони виходили на бойове чергування кордону.

        17 вересня 1939 р. принесло нашому краю зміну влади - Західна Україна була окупована Червоною армією і протягом жовтня-листопада відбулося возз'єднання українських земель з Радянською Україною.  Ці події поклали початок встановлення радянської влади. 4 грудня 1939 року створена Рівненська область, а територія нинішнього Березні вського району ввійшла до Костопільського. Нова влада принесла і нову політику - радянізацію. В першу чергу вона проявилася в націоналізації приватної власності, а так як в селі був розташований великий маєток Малинського, то рішенцям Костопільської повітової ради депутатів трудящих у пана Малинського було націоналізовано електростанцію, водокачку, спиртзавод, а також всі поміщицькі землі та ліси: за даними Рівненського обласного державного архіву 7б0 га. Через непевне становище радянської влади землі селян націоналізація не торкнулася, а тому вони колективізації не підлягали. На землях маєтку в 1940 році створено колгосп їм. 17 вересня, який очолив Євтушок Сильвестр Миронович. Тоді ж створено МТС, директором якої був Кончаков.

            Навколишні хутори були осередками українського національного руху ще за часів Речі Посполитої - на .хуторі Полиці діяв осередок «Просвіти» під керівництвом Луцика Андрія, в Занакоті український хор під керівництвом Драганчука Петра. Також хутір Занакот був центром визвольного руху — тут був створений осередок ОУН. Як Польщі, так і радянській владі українська «самостійність» була  ні до чого. З початком 1940 року починаються репресії проти діячів визвольного руху Західної України і просто національне свідомих українців -вони становили реальну загрозу радянському пануванню. Навесні 1940 року Березнівський відділ НКВД провів арешти членів ОУН в Занакоті: Козлюка Андрія і Козлюка Стаха . Вони були заарештовані новою владою за свої переконання, адже якихось акцій проти нової влади не робили. Нічого не знайшли і під час ретельного обшуку їхніх господарств. Відбували вони ув'язнення в Дубнівський тюрмі, з якої чудом Андрію пощастило повернутися. Всіх в'язнів тюрми, арештованих за політичними мотивами. НКВД розстрілювало, вони могли в майбутньому виступити проти СРСР. Випускали тільки кримінальних злочинців. Дубно вже бомбили німецькі літаки, а тому розстріли проходили поспіхом. Коли черга дійшла до їхньої камери, охоронці повтікали. Напевно в місті вже були німці і ті рятували свою шкуру. Так Андрій був визволений німцями. Його товариша Стаха тоді смерть не обминула - він був розстріляний.Мирне радянське будівництво продовжувалось недовго - гітлерівська Німеччина завершила свої «справи» в Європі і її погляд був звернутий до Радянського Союзу, як головного ворога Третього Рейху. 22 червня 1941 року розпочалось віроломне вторгнення. Група армій «Південь» дуже швидко подолала опір Червоної армії в Західній Україні і стрімко просувалась в глиб території' через Луцьк- Рівне- Новоград-Волинський-Житомир в напрямку на Київ.

         Окупація нашого села відбулася 6 липня 1941 р. Німці відразу почали втілювати в життя свою політику - так званий «новий порядок». Під час відступу наших військ, який часто був безладним і неорганізованим, відбилось декілька груп червоиоармійців. Частина їх місцевими жителями була переправлена через Случ на правий берег, а 6-7 чоловік, які переховувались в клуні одного з хутірських господарств біля села, були виказані німецьким властям. Німці під конвоєм завели їх в Зірненський парк, заставили викопати могилу і розстріляли.

         Німці не спішили ліквідовувати такий «винахід» Сталіна як колгоспи. Вони були зручною формою викачування ресурсів як для радянської влади, так і для німецького режиму. На землях мастку Малинського було створене одне з трьох в районі німецьке державне господарство, управляючим якого був виходець із Дубного. З навколишніх хуторів окупанти зібрали худобу і розмістили в панському корівнику (нинішній зерносклад). Доглядали худобу жителі, які на той час проживали в Зірному в робітничих квартирах. Постійних робітників було чоловік 7-10. Також німці за допомогою примусових робітників, яких на роботу визначав староста з кожного господарства, засівали колишні панські поля, в основному житом і вівсом. В районі вулиці Висоцького розмішувався город, завідувачем якого був Тихон Никитюк. Влітку 1942 року на роботі в городі німці використовували з березнівського гетто євреїв, аж до їхнього розстрілу в серпні 1942 року. В розпорядженні господарства було 2 трактори, один із них залишився від попередньої МТС, його не встигли евакуювати і покинули в районі села Теклівка. Охорона господарства була невелика - господарський двір охоронявся двома німцями. За роботу в жнива німці видавали по 1 кг солі, на обжинки в маєтку в 1942 році влаштували обід. Німці поводилися з місцевим населенням чемно: ніяких репресій не влаштовували, за харчування і продукти , коли з'являлися на хуторах навіть платили гроші. Жителі сплачували податки продуктами. Заготовлене молоко возили в Липники на переробку в місцевій молочарні. Обов'зково підлягала оплата податків м'ясом. Як правило староста визначав кожному господарству яку худобу здавати. Іноді селяни ігнорували такі розпорядження, німці в своєму порядку були дуже педантичні, за такий непослух все господарство конфісковувалось.

        В період окупації для потреб Вермахту працював і спиртзавод. Там розміщувалася своя охорона. Для заготівлі торфу на околиці села, який використовували як паливо в спирзаводі, використовували працю березнівських євреїв. В грудні 1942 р. на господарство здійснили напад партизани. Вони побили охорону господарського двору, забрали їх із собою і вивезли всю худобу. Також вивезли із спиртзаводу спирт.

        З приходом німців осередок ОУН почав розширюватися, до роботи залучали все нових і нових членів. Деякі сім'ї повним складом або були членами ОУН, або виконували різні доручення. Очолював осередок в роки окупації в Занакоті Козлюк Корній. молодшою сіткою опікувався Бецько Олексій. Активними членами мережі були Драганчук Густен,- Новачок Тарас, Борейчуки Леонід і Григорій, Драганчук Петро, Луцики.

       Ситуація у відносинах з окупантами почала мінятися згодом, В 1942 році почався набір молоді на роботу в Німеччину. ОУН перешкоджало цьому. Козлюк Корній переодягнувшись в німецького солдата, в управі села Яблуне застрелив місцевого старосту Сотворука, а списки остарбайтерів знищив. Бували сутички із поляками- поліцаями з Липників, які служили в німецькій поліції Березного. Окупанти показали своє справжнє лице з початком 1943 року. Проти членів ОУН і їхніх сімей початися масові акції. Робили їх німці разом з польськими поліціянтами. Як згадує член ОУН Симончук Олександр, самі німці не знали поіменно українських підпільників, адже навіть самі члени ОУН не знали про перебування в організації один одного, адже з самого початку виникнення мережі ОУН вона дотримувалась суворої конспірації, Він переконаний, що це справа рук місцевих поляків, які видавали українців німцям через своїх інформаторів, адже на наших землях поляки жили поруч з українцями.

         В січні 1943 року запалали хати українців. Біля хутора Чорнило були спалені господарства членів організації братів Тодоха.Неподалік спалили Хотииців ( вуличне). 5 лютого запалав Занакот. Першим було оточене обійстя Борейчуків. В хаті живцем згоріли Пелагея і мати господаря Настя. Всі інші повтікали в ліс. Під час втечі було поранено Ганну Борейчук. Того ж дня німці з поляками спалили господарство Козлюка Савки, адже його син Андрій був активним членом ОУН ще з часів Польщі. Його і дочку Нелю розстріляли, а дружина Федосія хотіла вирватися з палаючого будинку через солом'яний дах, але німецький автоматник застрелив її прямо на ходу. Обгоріле тіло потім поховали. Слідуючою жертвою розправи став Козлюк Корній. Його самого не застали карателі вдома, тому кара впала на його батька Лукаша. Його і зятя Малишка Стаха, жителя хутора Федюка Петра привели до порога хати Корнія і положили на землю для розстрілу. Врятувався тільки Федюк, що знав німецьку мову і звернувся до німців. Його відпустили. Господарства Лукаша і сина Корнія були спалені. Така ж доля спіткала і інших членів організації і їх рідних: Драганчук Густен разом з дружиною Надією задихнувся від диму палаючої хати в криївці, що була під підлогою. Спалено обійстя його брата Максима І тестя Козлюка ... ( вуличне ЛукашцІ). Правда їм вдалося врятуватися. Після цих звірств населення почало переховуватися і включатися до боротьби. Іншого виходу їм не було, адже німці з поляками і далі проводили облави проти повстанців, та й залишились багато без даху над головою. Опинився в організації і Симончук Олександр. Перебував спочатку в таборі, в лісі біля Хотиня. Тут зустрів Борейчуків: Ольгу, Ганну, Анастасію і Таню. В повстанському таборі став зв'язковим - через хворобу ніг воювати в УПА не міг. Лісовими стежками носив донесення, або проводив повстанців теренами нашої місцевості. На Пасху 1943 року пішки вирушили до села Тростянець, там тоді був цілий партизанський край. Урочисто, після святкового богослужіння., шо провів того дня батюшка з Моквина, прийняли присягу перед лавами повстанців. Людей було дуже багато, шеренги прикрашали жовто- блакитні українські прапори. Пробули там цілу весну 1943 року. Отримав псевдо «Сокіл». Брат Андрій, що був старший ( 1921 року народження) пішов разом з Борейчуком Леонідом в УПА. Андрій був у сотні Дубового, а Леонід очолив курінь УПА, мав псевдо «Стрибайло». Про розмах націоналістичного підпілля свідчить кількість його учасників - жителів хутора , які включені до Книги Пам'яті і Слави Волині. В наш час люди частіше згадують імена тих, хто брав участь, або був причетний до українського підпілля. Але багатьох з них ми не знаходимо в ній. Невідомим залишився і житель села Зірного, Ульян. який загинув у боротьбі з московськими окупантами. Крім учасників було багато співчуваючих. Все це свідчить, що місцеві жителі віддали перевагу боротьбі за самостійну Україну.

        З'являлися на хуторі Занакот і ковпаківці. Під час свого перебування в районі вони влітку 1943 року зробили засідку в селі Яблуне І перебили німецький обоз разом з українцями-їздовими. В урочищі «Дражня» пограбували продовольчий склад УПА, а в Занакоті реквізували коней.

       В справжню різанину вилилось українсько-польське протистояння в роки війни. Польські і українські народи стали заручниками, як гітлерівської політики, так і польської. Німці, проводячи свої акції проти бандерівців, завжди використовували польських поліцаїв. З метою роздмухати українсько-польську ворожнечу, вся допоміжна поліція Березного, в кількості 200 чоловік, була виключно з місцевих поляків. В польській колонії Липники діяв загін самооборони. Виходило, що українців на своїй землі вбивали поляки. Другою причиною стали політичні цілі поляків - вони розглядали наші землі, як частину Речі Посполитої і розгорнули масовий національно-визвольний рух. У відповідь бандерівці без розбору вбивали місцевих поляків, які жили в колонії Липники і в навколишніх хуторах.

       Жителька села Зірне Биднарчук Євгенія згадує в своїх спогадах страшні факти цього протистояння. Козлюк Корній Лукашович вислідив молоду полячку 16 років зґвалтував її, а потім застрелив. В цей момент з хутора Чорнило на постріл поспішили польська поліція і німці. Не знайшовши бандерівців, вони натрапили на українців: Кондратовича Володимира і чоловіка з сином Драганчук Марії. Пізніше їх знайшли вбитими і понівеченими. Той же Козлюк Корній разом з Козлюком Андрієм вбив Гермашевського Романа, відрубавши йому голову, коли той приїхав з Березного до своєї хати взяти щось з майна.

        Вершиною українсько-польського протистояння стало знищення польської колонії Липники. 25 березня 1943 році вночі колонія була оточена військами УПА і спалена, а жителів було вбито. Визволення Червоною Армією не принесло миру і спокою. Бандерівський рух не склав зброї, а повернув її проти радянської влади і її політики. Кривава різанина і вбивства розпочалися з новою силою.

       Повторно червоні партизани з'явилися в селі 8 січня 1944 р. За цегляним парканом парку, польська поліція влаштувала засідку і зустріла радянських партизан шквальним вогнем. З боку останніх було дуже багато вбитих, але це був їх останній бій. Внаслідок проведення Житомирсько-Бердичівської операції військами 181-ї стрілецької і 121-ї гвардійської стрілецької дивізії, командуючі генерали О.А. Сараєв і Л.Д.Червоній спільно з партизанськими з'єднаннями І.І. Шитова та С.Ф.Малікова звільнили Березне, а разом і Зірне від фашистських окупантів.

          Матеріальні збитки від німецького панування склали 200000 крб., повністю спалено хутір Чорнило, руїни села Зірне становили 10% , 80 чоловік вивезено до Німеччини, 8 чоловік загинуло в бою, 4 - померло від ран, 4 -пропало безвісті. Їм поставили обеліск Слави у селі Зірному.

        З визволенням починається нова сторінка життя населеного пункту - радянська, яка позначилася, як позитивними зрушеннями в житті поліщуків, так і репресіями проти мирного населення, що бачило для свого краю іншу історичну перспективу - незалежність і продовжували боротьбу проти радянської влади. Вже в 1944 році була проведена масова, майже суцільна мобілізація в ряди Червоної Армії, а тих, що ухилилися всілякими способами, потім залучили до примусової відбудови і роботи в народному господарстві.

        1 лютого 1944 року було закінчено відбудову і запущено в роботу спиртзавод. Німці завдали йому незначних руйнувань. В селі для його охорони і керівного складу залишилася частина червоних партизан, що визволяли Березнівщину. Мобілізовані робітники, значна частина яких були жінки, копали торф на околиці села, що використовувався як паливо для парової машини.

       28 квітня 1945 року рішенням Березнівської районної ради відновлюється колгосп на базі колишнього поміщицького маєтку, отримавши ім'я Й. Сталіна. Все майно і землі маєтку передавались колгоспу. Першим головою колгоспу став Тимчук Семен Йосипович . Він виявився добрим організатором виробництва. Поступово збільшувалось поголів'я худоби, на колгоспних землях збирались високі врожаї зернових. В 1949 році ланка колгоспу у складі ланкової Чухрай Парасковії Федорівни і членів ланки Конєвої Марії Іванівни та Мацько Юлії Іллівни були одними з першими в області нагороджені урядовими нагородами за розвиток колгоспного будівництва - орденом Леніна і орденами Трудового Червоного прапора відповідно. Ланка зібрала рекордний в області врожай жита - 25, 22 ц/ га. Це були не останні трудові здобутки колгоспників молодого господарства. Ланка Чухрай П. відзначилася в 1950 році вагомим врожаєм картоплі в 301,8 ц/ га, свинарка Четвертак Т.С. добивалась в середньому по 17-22 поросяти на одну свиноматку, коли в середньому по району цей показник становив 2,6 поросяти. Трудові рекорди підхопили доярки колгоспу — Осипчук Ніна Микитівна та Марчук Ульяна Єфремівна. Вони також були  відзначені високими урядовими нагородами: трудівниці були нагороджені орденом Леніна та орденом Трудового Червоного Прапора. Разом з ними найвищої урядової нагороди за звитяжну працю в розбудові соціалістичного господарства - ордена Леніна, був удостоєний і голова колгоспу Тимчук Семен Йосипович. В 1959 році відбулося укрупнення господарства - колгоспи Зірного і Теклівки було об'єднано і перейменовано в колгосп імені Шевченка. В послідуючі роки господарство імені Т. Шевченка очолювали різні керівники, але гордістю і його славою залишалися люди. В березні 1971 року завідуюча фермою колгоспу Гоголь Наталія мала честь представляти район в складі обласної партійної організації на ХХІУ з'їзді КП України в Києві. Варто згадати і передовиків-механізаторів: Рожчука Павла Гордійовича, Сульжика Михайла Дмитровича. Марчука Дмитра Корнійовича, які неодноразово виходили переможцями районного соціалістичного змагання. Вони невтомною, тяжкою працею розбудовували господарство. Грошові прибутки колгоспу зростали з року в рік. Якщо в 1949 році вони становили 15 807 крб., то в 1958 році - 230 844 крб., а в 1963 році 309 871 крб. Прибутки направлялися в першу чергу на зміцнення матеріально-технічної бази колгоспу. Побудована на околиці села нова тваринницька ферма, в 1963 році став до ладу механізований кормоцех, польовий стан тракторної бригади, контора колгоспу, на кошти колгоспу збудовано сільський клуб. З року в рік збільшуються неподільні фонди колгоспу, що видно із наведеної таблиці;     

Роки
1949
1953
1958
1963
Сума (крб.)
1867
12294
286524
451170

 

        Поступово зростали і прибутки селян. В 1963 році було видано заробітної плати 0.83 крб. на трудодень і 0,8 кг зерна.

Адміністративно село входило до Теклівської сільської ради. З післявоєнним часом пов'язане і саме розширення населеного пункту, адже крім маєтку, спиртзаводу і робітничих бараків, інших будинків в селі не було. Тут можна прослідкувати повоєнну долю людей: з хуторів насильно почали переселяти членів сімей колишніх вояків У ПА, особливо тих, хто пішов на співпрацю з радянською владою. Так першою поселенкою стала мати одного з «перебіжчиків» воїна УПА «Яблонка» (вуличне). Тимчук Семен почав активно залучати переселенців із-за Бугу, яких спочатку виселяли в південні регіони, а потім вони рятувались від голоду 1946-47 років в Західній Україні. Так в селі отримали прописку сім'ї Музики Федора, Мальця Федора, Мацька Михайла, Осипчук Ніни Микитівни з батьками. Всі вони стали одними з перших, хто стояв у витоків розбудови села і господарства. Наприкінці 40-х почалася ліквідація так званих «бандерівських» сіл. де були потужні осередки ОУН-УПА. В селі знайшли свою другу малу батьківщину вихідці з Лінчина, Віткович, Михалина. Декілька переселенців втікло з Київщини від голоду, що лютував там в 1946-47 роках.

       На базі маєтку після війни відновила свою роботу Березнівська МТС, яка зайняла колишні приміщення конюшні та будинків управителя і прислуги Малинського. Директором МТС був Ткаченко Іван Григорович, що був направлений в село з Києва. Сюди ж в МТС направили значну- частину механізаторів і спеціалістів середньої ланки із Східної України, так як більшість місцевого населення не тільки не мала відповідної професійної підготовки, а й будь-якої освіти. Матеріально-технічна база МТС в 40-х роках була низькою. Станція надавала послуги в основному з обмолоту хліба паровим локомобілем. Декілька стареньких тракторів не могли суттєво вплинути на механізацію колгоспного виробництва цілого району. Тут же була створена жіноча тракторна бригада , яку очолила Левчук Уляна. За її спогадами трудова біографія бригади розпочалася в 1952 році. Дівчата закінчили Сарненські курси механізаторів, а на весну МТС отримала нові трактори ХТЗ, на яких вони почали працювати. На початку квітня був організований урочистий виїзд бригади на поля колгоспу ім. Шевченка. Цьому передував урочистий мітинг на центральній площі Березного навпроти тодішнього райвиконкому. МТС після хрущовських реорганізацій в 1958 році переводять до райцентру, а техніка була продана колгоспам.

            Радянська влада принесла зміни в соціально - культурне життя села. Після війни відкрилась початкова школа, де освіта була безкоштовна. Першим директором школи була Осипова. Школа розмістилася в приміщенні колишньої польської школи. Медсестра партизанського загону «Переможці» Д. Медвєдєва Камінська Ірина Генрихівна очолила фельдшерсько-акушерський пункт. Тут же був відкритий пологовий будинок. Розміщувалися вони в одному з робітничих бараків В колишній польській казармі запрацював клуб ( зав.клубом Тихончук Володимир), сільська бібліотека ( зав. бібліотекою Гайдук Галина). Розширювалася і кооперативна торгівля. Відкрито на території села два промтоварних та три продуктових магазини, до послуг жителів були шевська і кравецька майстерні. Товарообіг державної та кооперативної торгівлі в 1962 році становив 177 000 крб.. а в 1963 році - 238 000 крб.( 22) В 1963 році розпочато будівництво приміщення комбінату побутових послуг, який задовольняв потреби людей аж до розпаду СРСР. Економічна криза 90-х років змусила його припинити роботу. В 1948 році створюються партійні організації в колгоспі і на спиртзаводі. Очолили їх Романенко Микола Гордійович та Шпарук Клим Корнійович. В 1960 році в парторганізації колгоспу нараховувалось 51 член та кандидат в члени КПРС. В 1949 році створено відповідно комсомольські осередки. Серед перших комсомольців села були Сімак Володимир, Романенко Люба. Іванчук Ганна, Горбань Ганна, Гоголь Микола та Ганна. Очолила комсомольську організацію Гайдук Галина Володимирівна (спогади Дмитрука).

     Щороку нарощувався випуск продукції на спиртзаводі. З закінченням відбудови на ньому постійно проходила реконструкція старого обладнання, яке працювало ще з початку XX ст. Від сезонного виробництва в роки Польщі завод перейшов на постійний випуск продукції. В 1960 році його реконструйовано в спирто-консервний комбінат. Потужність заводу в 1961 році сягнула 42000 декалітрів спирту на рік. На заводі працює 110 робітників. В 60-х роках завершено електрифікацію заводу і села. Вік пари закінчився, старенька парова машина французького виробництва назавжди відійшла в історію,

        В 1947-1948 роках на болоті, в урочищі Гало, на західній околиці села, починається промислове добування торфу, як палива для Зірненського спиртзаводу і Моквинської паперової фабрики. Для доставки торфу будується вузькоколійна залізнична дорога Зірне- Моквин. За основу була взята вузькоколійка Березне-Моквин (Костопільського району), яку демонтували після серії підривів її бандерівським підпіллям. Для транспортування торфу використовували паровози. Машиністами були Колос Микола. Добування торфу з року в рік зростало і за рахунок використання машин, і через зростаючу потребу його як побутового палива для населення цілого району. Очолював це виробництво Кішман ... Торфовиробництво проіснувало аж до початку 70-х років і було згорнуте через будівництво торфобрикетного заводу, який випускав уже більш ефективне паливо.

         Наявність промислової виробничої бази, організація одного з перших в області колективного господарства, а також близькість до районного центру зумовили швидке зростання кількості населення і забудову села. Саме друга половина XX століття і була визначальною для цього процесу. Якщо після війни постійних жителів, які були робітниками маєтку, було декілька десятків, то станом на 15 січня 1959 року загальна чисельність населення становила вже 1890 чоловік, в 1963 році населення збільшилося до 1978 чоловік, а кількість дворів сягнула 446. Тільки за 1962-63 роки в селі було зведено 35 житлових будинків. Процес збільшення кількості населення пришвидшився після початку кампанії ліквідації так званих неперспективних сіл в другій половині 50-х років. Він тривав не тільки в хрущовську епоху, а й продовжувався за часів керівництва державою Л. І. Брежнєва в 60-80-ті роки. Закінчилося все тим, що навколишні хутори Занакот, Чорнило, Очеретянка та інші зникли з адміністративної карти України. Цей процес здійснювали через насильство над людьми: викорчовували біля обійсть сади, розорювали присадибну ділянку по самі господарські будівлі, закривали школи, укрупнили і ліквідували колгоспи, не підводили електрики і доріг. Після цих «експериментів» влади нічого не залишалося як покидати свою малу батьківщину і будуватись в селі.

Викіпіровка  з карти с.Зірне 60-ті роки XIX ст.



 

Підготовив вчитель  історії Зірненської ЗОШ І -II ступенів Довгалюк Ю.Я

 

Інформація про Зірне в міжвоєнний період XXст.

      З точки зору ландшафту і типу ґрунту Березне швидше належить до Полісся, ніж до Волині. А з точки зору адміністративного устрою Березне, натомість, завжди входило до Волинського воєводства.    

Докладно історію Березного описав Т.Й. Стецькі. За його словами, одними з перших власників околичних земель були князі Головньови-Острожецькі, корінна руська сім'я, однак мало відома, тому що не відіграла значної ролі в історії Волині. Існувало, принаймні, дві її лінії: одна по роду Острожця, а друга - в Березному. В 1567р. спадкоємцем Березного мав бути князь Петро Головньов-Острожецький, а трохи пізніше - князь Андрій, напевно, його син, котрий від свого імені назвав містечко Андрієвим. Однак та назва не збереглася і в наступному столітті повернулася попередня. Про ще одного представника того роду Головньова-Острожецького відомо, що він був одружений з Ганною Сангушківною, дочкою князя Василя.

        В другій половині ХVІст. ім'я Головньов-Острожецький зникає цілком з карти волинських хронік, і з'являється натомість на литовських землях, де ми і знаходимо його у ХVIII ст. і навіть пізніше.   Невідомо з якого часу Березне належало Головньовим-Острожецьким, яке залишалося їхньою власністю до кінця ХVІст.

        В 1594 році в якості спадкоємця тих володінь з'являється вже Микола Семашко (помер в 1618 році), кастелян брацлавський і староста луцький, пан сусіднього Хубкова. Його донька Анастасія з Малинських, одружившись зі Станіславом Даниловичем, старостою червоноградським, внесла в якості приданого населене містечко Березне із замком і житловим будинком. Як і в більшості своїх маєтках, в Березному вони не проживали, а здавали в оренду або передавали у заставу.

       В другій половині ХVIIIст. березнівські володіння, поділені на шість частин, що належали Яну Каролу Данилович і його сестрі, почали продавати.

       В 1766 році Леон Онуфрій Корженьовський (помер в 1785 році), староста жолкінський, спадкоємець володінь Теребієжов в Пінському повіті, син одного із засновників Самуела, мера дзвіногородського, внук Яна, пінського намісника (помер в 1737 році), заволодів частиною (5/6 району) Березнівщини.

        Коли син Лехи і Йозефа Зжанявських, Михаль Гвідон Корженьовський, ротмістр національної кавалерії, посів місце голови Пінського і Волинського судів, купив в 1799 році шосту частину у Констанції з роду Даниловичів Потоцьких, на переломі ХVIII-ХІХ ст. в руках до цих пір мало заможної сім'ї Корженьовських виявилися власниками всіх володінь Даниловичів.   Михаль Корженьовський (1760-1855) був одружений тричі. Спочатку з Богатківною, пізніше зі Станіславою Глебочкою, а після її смерті з рідною сестрою Анною Глебочкою, вдовою Лукаша Ледосховського. Продавши свою білоруську власність, Михаль Корженьовський спочатку осів в Березному, а по закінченню третього шлюбу переїхав до хорошої жінки Кодні з великим палацем.  Оскільки з жодною із своїх жінок Корженьовський не залишив нащадків, своє власне багатство, успадковане від батька, а також отримане в посагах жінок, розділив між дальніми своїми родичами. Березнівське володіння, оцінене в той час на суму 2 475 375 злотих, за заповітом 1854 року передав Михальові і Янові Малинським, синам Йозефа Каласантого (1784-1855) і Юлії Цжарнецької (пом. 1860), дочки Франциска і Даніели Корженьовських.

        Йозеф Малинський, благородний маршал, вже мав великі володіння на Волині, серед них Більчже з красивою резиденцією, Невірків, Дорогобуж, Кулеже та ін. По отриманню синами спадку Корженьовського його сім'я стала однією з найбагатших на Волині. Окрім двох синів, Йозеф Малинський мав двох дочок: Аніела, заміжня за Янушем Ледосховським, спадкоємцем володінь Воложицьких, і Сесилія, заміжня за Міхалем Пересвіт-Солтанем. Власне Сесилії і довелося отримати в спадок від батька Більчже з красивим палацем, в той час як Михаль Малинський залишився біля Березного, а його брат Ян отримав Невірків і Ожоговче.  Частка спадщини Михаля Малинського, одруженого з Марією баронесою Врангель, вдовою Бореслава Хотківського, складалася з містечка Березне і одинадцяти хуторів, а також кількох сіл і рудників. Територія в основному покривалася лісами, і в другій половині ХІХст. становила 57 065 десятин.

Після смерті Михаля Малинського, надзвичайно багатого оригінала, і як говорили місцеві жителі, великого скупердяя, березнівські володіння успадкували два його сини: Максиміліан і Емануель. Старший з них, психічно хворий, жив до смерті в малому хуторі Лукавка. Менший, Емануель Малинський (08.04.1875-17.05.1938) був останнім законним спадкоємцем не лише березнівських володінь, але й також невірківських і ожоговських, успадкованих від померлого на початку XX ст. дядька Яна Малинського, котрий також не був одружений і не залишив після себе жодного потомства.

       В той час, коли батько і дядько Емануеля Малинського були відомі своєю жадібністю, він сам, ставши власником великого багатства, ніколи не цікавився його станом. До 1914 року це багатство здавалося невичерпним.

       Внаслідок Першої світової війни Ожоговче і частина невірківських володінь опинилися за межами Польщі. Інші хутори були дуже спустошені, а частина в післявоєнному занепаді. Шість із них були передані в державу і розділені, інші були недоглянуті власником, котрий жив закордоном, поступово занепадали.

       Лише останній управляючий Владислав Бржожовський навів у справах лад. Проте це були лише залишки таких обширних у ХІХст. володінь.

       Життєвий шлях Емануеля Малинського, одного з останніх яскравих постатей дворянського середовища, відповідав його становищу. В кінці життя він залишився одиноким.

        В кінці свого бурхливого і цікавого життя, як останнього з роду з осередком в Зурному, Емануель Малинський переписав своє майно управляючим, які залишалися там до вересня 1939 року.

        Пізніше від березнівського замку майже не залишилося слідів.

        Натомість, до початку XX ст. зберігся незнаний раніше маєток, так званий палац, оточений старим парком.  Цей маєток, напевно, був збудований Михалем Корженьовським на початку ХІХст., через десятки років він спорожнів, оскільки його засновник жив у Кодні; Малинський же переніс свою резиденцію до більш захищеного Зурного, розташованого в трьох кілометрах від містечка Березного. В міжвоєнний період (1920-1939) від палацу Корженьовського не лишилося і сліду, а зі старого парку вижили лише поодинокі старі розлогі тополі.

Найбільш ймовірно, що в 60-х роках XIX ст. Михаль Малинський збудував у Зурному новий палац і створив там великопанську сучасну резиденцію. Палац той був двоповерховою віллою, вкритою мансардовим дахом з башточками і балконами, і навіть псевдоренесансними аркадами з тилу будинку. З середини будинок був багато декорований штукатурками, стіни були оббиті прекрасними тканинами. Там був довгастий салон, розділений на дві частини двома колонами, що стояли окремо, і двома напівколонами. Невідомо яка доля спіткала цінні колекції пана Малинського, що після його смерті в 1905 році знайшлися в Зурному. Весь маєток і, напевне, ті колекції, успадковані Емануелем Малинським від дядька, були вилучені в часи Першої світової війни.

Іншими чудовими будинками Зурного, зведеними в той самий час, що і вілла спадкоємця, були будівля з високими вежами і аркадами, подібними до тих, що були в тильній частині палацу, а також дуже висока водонапірна башта, збережена в стилі англійської готики. Ті самі характерні риси мав також «спортивний павільйон», що знаходився в глибині саду.   Кілька будівель, можливо, в стилі англійських котеджів, та резиденція Малинських вражали навіть за відсутності одного стилю.

Відносно молодий парк в Зурному був одним з найкрасивіших на Волині. Парк був розроблений на території десяти гектарів з використанням старого природного деревостану. Оскільки знаходився на вологому грунті, то для відведення вод, а також з метою підкреслити мальовничість саду, залишили викопані ставки неправильних форм з острівками посередині, що з'єднувалися з берегами гарними дугоподібними містками. Автор проекту наслідував традиції парку Уєждовського у Варшаві. Витриманий в англійському стилі, він засаджений листовими породами дерев, мав неширокі лісові поляни, дерева і кущі. Окрім кількох старих туй, що росли поблизу дому, і кількох сріблястих ..../не було ніяких екзотичних дерев. Переважали доморослі тополі, ясени і клени, була невелика кількість тварин. Деякі стежки були обсаджені стриженими грабовими живоплотами. Особливістю зурнівського саду була вузька алейка, довжиною біля 5 кілометрів, що мала 10 зворотів і нагадувала лабіринт, через це в парку було легко заблукати.

Костел. В самому Березному до 1939 року зберігся римо-католицький костел, заснований в 1813 році Михальом Корженьовським, якого там і поховали. Та святиня мала фасад, підкреслений двома високими вежами і напівкруглими колонами. Всередині декор був відносно скромним. По периметру костелу простягався мереживний карниз тонкої ручної роботи. На великому вівтарю під балдахіном, підтримана колонами, стояла скульптура розп'ятого Христа, а по боках стали фігури святих Петра і Павла, що тримали хрести, встановлені пізніше.

Найстарішими пам'ятниками Березного були дві брами, збудовані в стилі ренесансу. Одна з них стояла з південної сторони містечка, а друга - з західної.

Емануель Малинський, чиє ім'я не записане в жодній енциклопедії, на відміну від свого батька і дядька Яна, які були жадібними людьми, був людиною цілком не здатною оцінити вартість грошей. Отримавши в свої руки величезну удачу у вигляді нерухомості і мільйонного капіталу, аж до Першої світової війни черпав повними жменями з тих багатств, що здавалися невичерпними. Хоча війна значно зменшила його статки, Емануель Малинський не вважав за потрібне змінити ситуацію, і надалі продовжував життя великого пана допоки не став на межу банкрутства. Але на той час він вже був старою людиною. Більшу частину свого життя, особливо молодість, провів за кордоном, спочатку розважався, а потім в лікувальних цілях через астму. До смерті лишався не одружений. Хоча люди, що його знали, говорили, що пан ставить занадто високі вимоги до жінок. До того ж він не визначався красою, тому й не міг привернути увагу жінок, які йому подобались. Добре відомо про прихильність Малинського до знаменитої своєю красою танцюристки Клео де Мороде, котру любив і, здається, був готовим навіть одружитися. Чи то для себе, чи для того, щоб вразити жінок, він займався різними видами спорту, був багатократним чемпіоном Європи зі стрільби з пістолета., здійснив подорож навколо світу, і один з перших в краї купив собі приватний літак, на якому навіть прилітав на Волинь. Добре вихований, він також міг вразити ерудицією та знаннями з різних наук, проте не був без снобізму. Не зважаючи на відсутність систематичної освіти, мав досить знань, в результаті чого видав багато публікацій у сфері соціально-політичних наук, надрукованих на французькій мові в 1921-193Ірр в Парижі. Він видав також дві книги польською мовою.

Роботи Малинського, неглибокі і анахронічні, не мали ніякої ваги, що викликало у автора почуття розчарування і озлобленості. Останній з роду і останній з кагорти оригіналів Малинський помер 1938 р в Лозанні і там був похований.

         Інформацію про Зурне в міжвоєнний період отримано від дочки останнього управителя Емануеля Малинського Аніели з Бржожовських Кулесжиних.

 

 
              З книги «Історико-статистичний опис церков і приходів Волинської єпархії за 1889 рік»


         Цікаві дані зустрічаються в книзі "Історко-статистичний опис церков і приходів Волинської єпархії за 1889 рік", де в другому томі згадується крупний землевласник Михайло Малинський, який в селі Сільце на свої кошти збудував дерев'яний дім для священика, псаломщика і господарські споруди при них. У селі Поляни притчові будинки і господарські споруди в 1884 році побудовані також на кошти Михайла Малинського. Для опалення притчів в Князь-Селі (тепер Князівкаа) і Полянах із лісу Малинського безкоштовно надавалися дрова.
          Під час революційних подій і в роки громадянської війни солтис  містечка Березне Григорій Царук зберіг панський маєток від грабежу, а за  це пан Малинський віддячив Григорію у 1921 році наділом орної  землі  поблизу Зурного і кількома гектарами лісу, який пізніше Царук п продав євреям.
         Після загарбання у 1938 році Австрії фашистською Німеччиною  Емануель Малинський почав масово розпродувати свої землі з лісами жителям Князь-Села, Віткович, Михалина, Балашівки та ін. Люди купували землю, викорчовували пеньки і селились на хуторах. Малинські були католиками. В Березному, поблизу костелу, мали родову усипальницю у вигляді каплички, під якою був глибокий  склеп, де стояли труни небіжчиків. Ця будівля збереглася до наших  днів, розбудувалася в пізніші часи. Знаходиться вона на території школи-інтернату.
         Де і коли помер Михайло Малинський встановити не вдалося, але відомо, що Анна  Малинська померла за кордоном у 1922 чи 1923 році і її тіло було потягом привезене на станцію Малинськ. З Малинська покійну привезли в Березне, де в місцевому костелі була підправлена служба. Тіло покійної Анни поклали в склеп за костелом. Після війни, за розпорядженням радянських органів, труни з останками були із склепу винесені і зариті невідомо де.
          Серед населення старшого віку в Березному і в навколишніх селах існує версія, що фільварок Зурне був названий так на честь сина Михайла і Анни Малинських Зорена (Зурена), який загинув у молоді роки. Після смерті батьків Емануель Михайлович Малинський залишився єдиним спадкоємцем. Більшу частину року він жив за кордоном у Франції, Швейцарії, а в Зурне приїжджав весною на 3- 4 місяці. Емануель, якого серед народу звали Нельо був невисокого зросту, худорлявим. В молоді роки займався боксом, грав у теніс і був одним із перших авіаторів Польщі. Мав власного літака, посадковий майданчик під Зурним, і інколи навідувався  до Зурного, за кордону у свій родовий маєток літаком.
         У 1928 році в Зурне пригнали американського легкового автомобіля "Форд". Панським шофером був російський емігрант Микола Кутасевич, що жив у бараці з дружиною чешкою. Автомобіль із Зурного  до Березного їздив висипаною і засіяного травою ґрунтовою дорогою, якою заборонялося їздити возами.
         Крім автомобіля, при маєтку було 12 виїздних коней, яких по двоє, четверо, шестеро запрягали в бричку, фаетон, кабріолет - в залежності  від того, куди пан виїжджав чи яких гостей їздили зустрічати або випроводжати на залізничну станцію фурмани. Під час виїзду з паном у костел з гостями фурмани, в залежності від сезону, одягалися в спеціально пошиту для них літню і зимову форму.
           У 1927-1930 роках панським фурманом був Прокопій Петрович Гарбар (1912-1999) з села Теклівка. У різні часи фурманами у Малинського були Андрій Тимофійович Залужний, Іван Адамович Пасічник, Казімеж Дімбровський, Йосип Фіяло та інші. Кожен день фурмани спеціальним візком їздили в Березне за поштою, яку перевозили у сумці через плече. На пошті одержували листи, газети, журнали.
           В єврейських крамничках Березного для панського столу за записками купувалася телятина та інші продукти, які в Зурному зберігалися в спеціальній льодовні поблизу кухні. До 1914 року кухня була поблизу палацу, а в 1920-і роки її розмістили в палаці.
           Як згадує колишня помічниця кухарки Євгенія Кіндратівна Сирота (дівоче прізвище Бернацька) 1916 р. н., Емануель любив гречані вареники з сиром.
           У маєтку була пральня, в якій постійно працювали дві жінки. Однією із них була Пестина Гулєвич. Жінки прали і прасували одяг, скатертини, серветки, постільну білизну з папського палацу.
           Емануель Малинський в Зурному рідко приймав гостей. Пана і гостей обслуговували лакеї Юзек Кулінський, Борис Марчук, Сільвестр Гермашевський - батько польського космонавта  Мирослава Гермашевського з польської колонії Липники.
           Нельо Малинський все життя холостякував. На схилі літ пін часто хворів і його постійно супроводжував лікар. По приїзді в Зурне він часто з палицею в руці гуляв доріжкою, прокладеною по периметру парку. В 1938 чи 1939 роках (за переказами) Емануель Малинський помер за кордоном. Свій маєток він заповів на утримання дитячих притулків у Польщі.
           У 1939 році в Зурне приїхали черниці і стали в палаці Емануеля Малинського організовувати притулок для сиріт. Завозились ліжка та інші меблі, але 1 вересня розпочалася німецько-польська війна і роботи по обладнанню притулку були припинені. З приходом 17 вересня більшовиків черниці виїхали в Польщу.
           У 1939-41 роках при мастку була перша в районі машино-тракторна станція. Після війни в палаці Малинського розміщався дитячий притулок, в якому було 42 дитини, але проіснував він лише чотири місяці. Від несправного пічного опалення на третьому поверсі виникла пожежа і прекрасна  будівля  згоріла. Пізніше на базі будівель електростанції, кухні, конюші та  інших  заснували  санаторно-оздоровчий комплекс для хворих на легеневі хвороби.
           Сьогодні  від  панського фільварку Малинських  залишилися вироджений парк, окремі спогади людей про красу і велич, яка тут була колись.



Українське націоналістичне підпілля в нашому краї в роки Другої світової      війни



 
Військово-адміністративний поділ УПА-Північ станом на жовтень 1943 року.
        В міжвоєнний період 1921-1939 років Річ Посполита активно заселяла українські землі своїми колоністами. Не виняток і навколишні землі. Виникає колонія Липники, поляки селилися і поміж українців в навколишніх. Живучи поміж українців в мирний час підтримувалися добросусідські відносини. Але світова війна принесла загибель Польщі і окупацію НімеччиноюУкраїни. Виникає як український національно-визвольний рух так і польський, кожен з яких хотів відродження своєї державності. А отже політичні цілі двох учасників не збігалися. В роки війни це привело до справжньої українсько- польської війни. Особливо в початковий період війни старалися поляки. Березнівська допоміжна поліція складалася виключно з місцевих поляків. Разом з німцями вони проводили жорстокі акції проти сімей, які причетні до українського підпілля.
       З приходом німців активізується визвольна боротьба жителів села і особливо навколишніх хуторів. Вони віддали перевагу боротьбі за незалежну Україну. Це видно з Книги Пм"яті і Слави Волині том 3. В ній знаходимо прізвища жителів хутора Занакот і серед них курінного Борейчука Лноніда Андрійовича, учасника визвольних змагань часів польсько-німецької окупації. В міжвоєнний період за націоналістичну дільність був засуджений польським режимом до таборів смерті. З початком совєцької окупації в 1940 році був теж арештований і утримувався в Лубенській тюрмі.Після розстрілів органами НКВД всіх політичних в"язнів в червні 1941 року врятувався і повернувся додому. Знову включився в боротьбу з новими окупантами як член формувань ОУН-УПА, мав псевдо „Срибайло". Загинув в боротьбі з московськими окупантами.
         Найімовірніше курінь складався з жителів хутора Занакот і села Яблуне. Про розмах націоналістичного підпілля свідчить кількість його учасників, житетелів хутора і села Яблуне -197. В наш час люди частіше згадують імена тих, хто брав участь, або був причетний до українського підпілля. Внаслідок пошуків вдалося встановити їх імена:
         Ці дані підтверджує книга Пам’яті і Слави Волині.Але багатьох з них ми не знаходимо в ній.   Крім учасників було багато співчуваючих.
        Невідомим залишився і житель села Зірного, Ульян, який загинув у боротьбі з московськими окупантами.
        В с.Занакоті великих боїв і сутичок з німцями не відбувалося. А в с.Яблуне, вояки УПА оточили посеред села німецький обоз, і знищили його повністю. Загинули всі німці і їздові з цивільного населення.Німців було чимало, декілька десятків.
        Житель Занакоту, Козлюк Корній Лукашович посеред білого дня прийшов в управу Старости с.Яблунне і застрелив його.
        Жителі села у своїх спогадах до учасників бандерівських формувань ставляться неоднозначно. Бандерівці контролювали кожен крок. Людям ходити в Березне було небезпечно. Відразу приходили і допитувались з якою метою ходив у Березне, чи часом не спілкуватися з німцями і поляками і не доносив на бандерівців.
Дуже часто учасники бандерівського підпілля займалися відбиранням продуктів харчування (реквізиціями). Як тільки хто забив щось в господарстві з худоби для своєї сім,7ї-жди обов'язково вночі „гостей". В справжню різанину вилилось українсько-польське протистояння в роки війни. Польські і українські народи стали заручниками, як гітлерівської політики так і польської.Німці проводячи свої акції проти бандерівців,завжи використовували польських поліцаїв. Виходило, що українців на своїй землі вбивали поляки. Другою причиною стали політичні цілі поляків-вони розглядали наші землі, як частину Речі Посполитої. У відповідь бандерівці без розбору вбивали місцевих поляків, які жили в колонії Липники, так і в навколишніх хуторах.
Жителька с.Зірне Биднарчук Євгенія згадує в своїх спогадах страшні факти цього протистояння. Козлкж Корній Лукашович вислідив молоду полячку 16 років зґвалтував її, а потім застрелив. В цей момент з хутора Чорнило на постріл поспішили польська поліція і німці. Не знайшовши бандерівців, вони натрапили на українців: Кондратовича Володимира і чоловіка з сином Драганчук Марії. їх знайшли вбитими і понівеченими.Той ж Козлюк Корній вбив Гермашевського Романа, відрубавши йому голову, коли той приїхав з Березного до своєї хати взяти щось з майна.
Вершиною бандерівської війни стало знищення польської колонії Липники. Влітку 1943 році колонія була оточена військами УПА і спалена, а жителів було вбито.
Визволення Червоною Армією не принесло миру і спокою. Бандерівський рух не склав зброї, а повернув її проти радянської влади і її політики. Кривава різанина і вбивства розпочалися з новою силою.
 




СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ

Спогади Андрощук Євгенії Оверківни, уродженки с. Липники, 1920 року народження про   Велику Вітчизняну війну

Записала учениця 10-Б класу Цимбалюк Ольга

Андрощук Євгенія Оверківна народилась у 1920 році. У 6 років Євгенія Оверківна залишилася сиротою і ще два брати, які були трохи старшими. У 8 років вона пішла у школу, де вивчила польську мову тому, що на той час української не було у школі. До школи вона ходила аж у Зірне, до обіду вчилася, а після обіду гляділа у ланового лакея сина. А її брати, які були трохи старшими від неї, заробили у пана Джинджеловського 5 га землі і ліс на хату. Євгенія Оверківна з братами збудувала хату власними силами не далеко від Липників. На той час на Липниках проживали поляки, які заселили будинками майже усі Липники. У Євгенії Оверківни було велике господарство, яке вона любила доглядати. На Липниках жили не тільки поляки, а одна сім'я була українців, поляки воювали з Україною, тому вони не любили українців. Поляки вбили і спалили українську сім'ю. А у Білці жив один польський пан Ліщицький, який був дуже багатий. Він мав 70 га землі. Односельчани дізнавшись, що поляки вбили українську сім'ю, крадькома уночі вбили і спалили польського пана Ліщицького. Але поляки не припинили палити хати українців. На хуторі Чорнило вони розправились також і з сім'єю Тимоша. Його повісили на клені, а дружину Галю з двома дітьми спалили в клуні. У Галі був брат, який все це бачив і потім розповів, що це звірство вчинили поляки з Липників. Українці помстилися полякам і в березні 1943 року підпалили Липники. Мало хто тоді врятувався, наскільки я знаю врятувалися родини Гермашевських, Косарицьких, Куліковських, Дядяловських. Але після цього поляки разом з німцями почали мстити українцям. Одної ночі прийшли до брата Тодора, який жив з жінкою і двома дітьми хлопчиком 3 роки, і дівчинкою 2 роки. Вивели їх у клуню і спалили  живцем. Євгенія це бачила на своїми очима, вона підкралась до його хати, заховалася в кущах, мовчки сиділа тому, що не могла нічого зробити. Помешкання Сидора Гурина спалили, а все його майно знищили, вбили його дочку. Познущалися і над сім'єю Луциків - брата, дочку і маленьких їхніх діток повбивали, а старого Луцика відвезли в Березно і довго там мордували. Але поляки не припинили палити і вбивати. На наступний день поляки з німцями оточили нашу хату. Мого брата Макара вбили, а поляк заколов мою дочку Раю. Я з свекрухою і старшою дочкою почали тікати. У відповідь німці стріляли нам навздогін і одна куля прострелила обличчя дитині, але вона вижила. Ми змушені після цього переховуватися по знайомих. Неподалік Липників жив Адам Галайчук. Він нікуди не тікав, не ховався. Але розправи не уник і він.

Не зважаючи на прожиті роки Євгенія з болем у душі згадує ці події.

 

 

Спогади Новачок Софії Захарівни, жительки села Зірие , 1929 року народження про період Другої   світової війни

Записала учениця 11-А класу Довгалюк Надія

Новачок Софія Захарівна народилася 1929 року на хуторі Полиці. Він розташовувався неподалік села Липники. Поряд з українцями на Полицях жили і поляки. З початком 1943 року на хуторі почалася страшна різанина. Німці і поляки спалили і повбивали багато українських сімей.

«Житель Полиць - Тодох був ковалем. У його хаті жило 2 сім'ї. Сім'ю брата не чіпали. Поляки прийшли в хату і вивели Тодоха з сім'єю в клуню і підпалили. Чекали поки догорить, а потім пішли. Ми вийшли подивитись на згарище. Видовище було страшним: залишилися тільки обгорілі кістки. Одна дитина на руках у матері, друга - у батька», - згадує Софія Захарівна.

Сусідів Гурінів спіткала така ж доля. У них було 3 сини - Іван, Коля, Стах. Спалили всіх.

Сім'я Борейчуків, яка теж проживали на хуторі теж зазнала нападу з боку карателів. Їх сини Леонід та Григорій були бандерівцями, а тому поляки взимку 1943 року намагалися їх знищити. Вони звичайно переховувались, а от сім'я постраждала: матір та бабусю німці спалили в хаті, решта встигла втікти. Луцика Микиту Степановича (голову родини) і його сина Леоніда забрали в Березне і там замордували.

Дуже болісно згадує Софія Захарівна про долю свого дідуся Тараса. Він постійно на ніч ховався у стіжку соломи, вигрібаючи у ньому дірку. Поляки вислідили схованку дідуся. Вони витягли його з соломи і дуже побили. Було це на 1-й день Трійці 1943 року. Знайшли діда Тараса через 3 дні у кущах, неподалік від хати. Дружина його була на той час у бігах, у своєї сестри в Моквині і так врятувалась. Життя стало в постійному страху, в будь-яку хвилину могли бути вбиті, а тому переховувались.

«Ми з матір'ю ходили на ніч до вдови Євки, яка жила неподалік. Одного вечора до Євки прийшли німці. Там були і ми. Дітей було багато і не розібрали де чиї. Пішли. Батька на той час не було. Забрали на Занакіт шити чоботи. Нашу хату таки спалили в 1944 році» - розповідає Софія Захарівна.

Не зважаючи ні на що, розвивалося і культурне життя хуторів навколо Липників. Ще з часів Польщі в нас діяв гурток «Просвіти». Організатором і керівником його був Андрій Луцик, що жив на Липниках. Активну участь у національному житті приймала вся його сім'я: сестра Марія, брат Леонід. Війна не перервала цієї роботи, а навпаки ще згуртувала українців навколо ідеї національного відродження. Німці спочатку нас не чіпали. Ми збирались на репетиції, співали українських пісень, організовували концерти. їздили на огляд просвітянських колективів в Костопіль і зайняли там перше місце. Всі ми були в національних костюмах, я тримала саморобний тризуб, як символ української державності. Згодом все це припинилося. Німці з поляками за саму згадку про українську державність могли розстріляти на місці. Полилася українська кров, запалали наші хати. Тому більшість із нас в 1943 році - і дівчата і хлопці пішли в УПА. Я стала медсестрою.

 

 

 

 

Спогади Кондратюк Марії Лукашівни,

жительки 1918р. народження, про період окупації 1941-44рр.

Записала учениця 11-А класу Овдійчук Тетяна

У воєнні роки проживала на хуторі  Занакіт. Її сім'я мала чимале господарство: пару коней, дві корови, телицю, 10 овечок, 14 десятин землі (15га 40 сот.).

На окупованій території німці поводили себе жорстоко, вбивали людей, коли ті не підкорялися окупаційному режим. Забрали з їхнього господарства коней, овечок, пашню. Насильно забрали телицю і назначили людям вести в Яблунівську сільську управу. Коли люди не виконували наказу, німці на другий раз назначали привести 2 телиці чи іншу худобу, коли люди не підкорялись, їх вбивали. В її сім'ї було 8 дітей (3 хлопця і 5 дівчат), не було що їсти, мололи навіть кукурудзу і пекли з неї хліб.

Чоловіка прабаби Стаха вбили, тому що його звинувачували у переховуванні бандерівців, але прямих доказів німці не мали. В більшості випадків вони вбивали цілі сім'ї. Від їх рук загинули: Козлюки Сава , Федосія, Стах, Борійчуки Палажка та Антоніна, вони були родичами мого прадіда, яких вбили в 1943 р. Коли їх ловили то розстрілювали.

На Липниках було село, в якому жили поляки. Поляки організували оборону і вбивали бандерівців. Вони ходили по Занакоту і в людей забирали худобу, одяг. Коли ті невідавали - їх вбивали.

Одного разу поляки вбили бендерівця, а ті щоб помститись—у січні 1943р. спалили Польську Партизанку.

Німці також вивозили до Німеччини людей на роботу. Син мого прадіда Михайло був теж вивезений . На війну його не взяли оскільки він не мав 18 років. Коли радянські війська визволили Німеччину він повернувся додому в Занакіт в 1945 році. Друга світова принесла дуже жахливі наслідки  . За словами жительки с.Зірне Кондратюк Марії, яка все це пережила. Її батька Козлюка Лукаша, Юрка і Стаха Малишків вбили у хаті брата . Савку Козлюка вивезли з дочкою у поле і розстріляли, жінку розстріляли надворі. Анелю Козлюк вбили з батьком у полі. Палажку, Савку Борейчуків розстріляли в хаті. Федосію Козлюк вбили за хатою. За словами Марії на інших хуторах було те саме. В селі Яринівка 300 чоловік загнали в яму і розстріляли. Все це почалося після того, як згоріли Липники. Їй вдалося вижити тому, що прийшли „власовці" і наказали тікати тому, що йдуть німці і вони втекли в корчі. Німців водила польська партизанка по хуторах. Сотворук,  голова Яблуного видавав людей німцям, за що її брат його вбив ,коли той сидів за письмовим столом. Німці за її словами чатували коло трупів, коли рідні намагалися поховати їх. Майно, тих кого вбили вони, забирали. Брата Кузьму вбили вже більшовики під час відступу німців за те, що він від них втікав.

 

Спогади жителя м. Березно Шнайдера Василя Аврамовича 1924 р.н.,
                                   про німецьку окупацію села Зірне

Записала учениця 10 класу Довгалюк Надія

Німці з'явилися в селі в липні 1941 року. Радянські війська відступали безладно невеликими групами. Під час відступу відбилось декілька груп червоноармійців. Частина їх, місцевими жителями, була переправлена через Случ , а 6-7 чоловік, які переховувались в клуні одного з хутірських господарств біля села, були виказані німецьким властям. Німці під конвоєм завели їх в Зірненський парк, заставили викопати могилу і розстріляли.

На землях маєтку Малинського було створене німецьке господарство, управляючим якого був виходець із Дубного. З навколишніх хуторів німці зібрали худобу і розмістили в панському корівнику (нинішній зерносклад). Доглядали худобу жителі, які на той час проживали в Зірному в робітничих квартирах. Випасав німецьку худобу житель села Марчук Петро. Постійних робітників було чоловік 7-10.  Також німці за допомогою примусових робітників, яких на роботу визначав староста, з кожного господарства засівали колишні панські поля, в основному житом і вівсом. В районі вулиці Висоцького розміщувався город, завідувачем городу був Тихон Никитюк. Влітку 1942р. на роботі в городі німці використовували з березнівського гетто євреїв, аж до їхнього розстрілу.  В розпорядженні господарства було 2 трактори, один із них залишився від попередньої МТС, його не встигли евакуювати і покинули в районі с. Теклівка. Охорона господарства була невелика - господарський двір охоронявся двома німцями. За роботу в жнива німці видавали по1 кг солі, на обжинки в маєтку в 1942 р. влаштували обід. В період окупації для потреб німців працював і спиртзавод. Там розміщувалася своя охорона. Німці для заготівлі торфу, на околиці села, який використовували як паливо в спиртзаводі, використовували працю березнівських євреїв. В грудні 1942 р. на господарство здійснили напад партизани. Вони побили охорону господарського двору, забрали їх із собою і. вивезли всю худобу. Також вивезли із спиртзаводу спирт. Повторно партизани з'явилися 8 січня 1944 р., якраз на другий день Коляд. За цегляним парканом парку, польські партизани влаштували засідку і зустріли радянських партизан шквальним вогнем. З боку останніх було дуже багато вбитих, але це був їх останній бій.

 

 

Спогади Козлюк Софії Корніївни,

жительки с. Зірне, 1934 року народження про період Великої Вітчизняної війни.

Записав учень 11-Б класу Андрощук Іван

В роки війни людям, які жили на хуторі Занакоті, було тяжко жити. Німці з"являлися в будь-який час і забирали з господарства все що їм потрібно було. Крім того кожне господарство повинне було здавати продовольчий податок молоком і яйцями. Забирали і худобу, особливо коней. В кого в господарстві було дві і більше корів, телиць необхідно було залишити собі одну, а інші здати німцям. Батько Соні, Корній Лукашевич, був членом ОУН,  і голова сільської управи села Яблуне Сотворук разом із німцями заставляли його їхати в Німечину, але він не хотів. За непослух голова сільської управи погрожував спалити його хату і вбити його сім"ю. Цього він не встиг зробити, тому що , переодягнувшись в німецьку форму серед білого дня батько його застрілив прямо в приміщенні управи. Списки жителів, які Сотворук підготував для німців, з прізвищами жителів, які повинні були їхати до Німеччини на примусову працю він знищив. Після цієї акції Козлюк К.Л. змушений був переховуватись від німців, бо ті здійснювали облави, щоб його спіймати. Не добившись успіху, вони вбили мого діда Лукаша і його зятя, за відмову повідомити де переховувався його син Корній. Господарство було розграбоване і спалене. Ховати розстріляних німці не дозволяли. Це родичі зробили потай у ночі. Поховані вони на кладовищі села Яблуне.

 

 

Спогади Герасимчук Катерини, жительки с. Зірне про вивезення до               Німеччини

Записала учениця 11 класу  Штиба Наталія

В 1942 році німці почали примусове вивезення української молоді до Німеччини на роботу. Скільки людей потрібно визначити призначали з району, а місцевий сільський староста вже набирав кого послати сам. Попала і я під це вивезення, їхати не хотілося, але що можна було вдіяти. З Рівного під охороною місцевої поліції повезли нас до невідомої Німеччини. Пам'ятаю, якраз цвіла акація. Дехто по дорозі втікав, але мені було нікуди втікати, сім'ї в мене не було.

Привезли нас на ткацьку фабрику і поселили в дерев'яних бараках. По ночах нас заїдали клопи так, що не можна було спати. Серед бараку стояла невелика грубка, яку палили дровами. Але незважаючи на це все рівно було холодно. Постіль складалася з матраца, подушки і тоненького одіяла. Воно не рятувало від холоду. Охороняв нас один німець на ім'я Лагофір. За нашу працю виплачували дойчмарки. Їсти давали дуже погано: годували морквою, бруквою кашею з зернової шліхти ( напевно висівки ). В цій каші нерідко плавали білі черв'яки і ми відмовлялися її їсти. Тоді Лагофір викликав поліцію і вона силою заставляла нас їсти. Жило нас 25 дівчат різного віку .

Коли прийшли росіяни, вони спершу перевірили наші паспорти і ми отримали свободу. Але тікали на Захід, подалі від фронту. Плентався за нами і наш охоронець. Пізніше більшість із нас попали в армію - кого забрали в госпіталь, кого на фронт. Я варила їсти пораненим в госпіталі. По закінченню війни в 1945 році повернулась додому. Приїхали спочатку в Бердичів разом з худобою, а вже звідти добралась додому. Вдома залишились після війни тільки рідна сестра та мачухи діти - 2 брати і сестра. Працювала як і всі в колгоспі. Після війни отримала статус учасника війни і була нагороджена медаллю.

 

 

Спогади Шнайдер Євгенії Яківни, жительки с. Зірне про вивезення молоді до Німеччини

Записала учениця 11-А класу Логощук Ольга

З травня 1943 року староста сільської управи повідомив, що вся молодь, якій виповнилося 18 років повинні виїхати до Німеччини на роботу і пригрозив: «Всіх хто не виконає наказ німці спалять разом з сім'ями».

Дорога до німецького «раю» була в товарних вагонах. По дорозі дехто пробував тікати, але більшість були застрелені. Працювала вантажником на фабриці «Вайт Блей». Від нашого табору до фабрики було 3 км, які ми долали пішки. Робочий час тривав 10 годин. Їсти давали тільки двічі на день: о 6 ранку та о 6 вечора. Раціон складався з 250 гр. хліба та супу з брукви. Після такого харчування дуже хотілося їсти. По дорозі на роботу змушені були на полях красти все що попадалось: моркву, буряки, капусту. Від тяжкої праці і постійного недоїдання робітники часто хворіли і помирали. Померлих скидали в одну яму, ніхто їх по-людськи не хоронив. Тих, хто не міг від виснаження працювати, вивозили в концтабір і палили в печах. Якось була сама дуже захворіла, що не могла поворухнути ногами. Але під страхом смерті десь знаходились сили і плелась все рівно на роботу. На фабриці постійно робітників били та знущалися з них. Пробула я там 2 роки і 6 місяців до визволення американцями. Помістили нас в новий табір «Пуншуаз», де з нами поводилися вже добре. В таборі пробули 6 місяців і англійці через Середземне море привезли на кораблях нас в Одесу. Звідти додому добиралися хто як міг.

 

Спогади жительки с .Зірне Артюх Мотрі  Анатоліївни, про вивезення до Німеччини

Записала учениця 11 класу Гарбар Наталія

Літом 1942 р. голова сільської управи ходив по хатах і говорив, щоб збиралися та ішли в управу реєструватись, тому що їх будуть вивозити в Німеччину. Також сказав, хто буде втікати то спалять хату разом із сім'єю.

Коли назбирали достатню кількість людей їх відправили у Костопіль, а потім у Рівне. У Рівному людей завантажили у вагони і відправили до Німеччини. Дорогою того хто втікав розстрілювали. Коли приїхали до Німеччини людей поселили у бараки. У кожній кімнаті було по 18 дівчат, які спали на матрацах і подушках наповнених стружкою. На цілий день давали їсти тільки 300 грам хліба, 1 чашку кави, 1 чашку соку, брукву, капусту і часом борщ. Багато людей вмирали з голоду.

На роботу ходили зранку. На поле їх проводили німці, які ішли попереду і позаду. По дорозі росли різні фрукти, але їсти їх не дозволяли, казали не твоє, то не чіпай. Основною роботою було оброблення городів. Хто не міг працювати на полі, того не били, а переводили на іншу роботу. Хто був хворий, тому надавали необхідну першу допомогу.

Потім їх перевезли у Франкінсдорф на літакобудівний завод. Там вони пробули до визволення. Спочатку заставляли клепати крила, а потім зварювати запчастини. Одного разу людей кудись везли і вони почали втікати. Того хто не встиг втекти розстріляли. Людам, які втекли, не було куди іти і вони зрештою поверталися в табори знову, де їх забирали німці. У таборах була дуже сувора дисципліна на рахунок втечі і крадіжок. За це били, вішали і розстрілювали.

Коли почали наступати росіяни всіх людей повиганяли із таборів о З годині ночі. Коли люди ішли по дорозі, то німці говорили, щоб вони сходили з дороги та ішли в ліс, а перекладач сказав, щоб вони рили окопи, в яких можна сховатися. Але у лісі вже були наші солдати і коли вони побачили людей, то хотіли стріляти, але люди почали кричати: - «Ми свої!». Німці кинулись врозтіч. Так ми дочекалися визволення. Протягом трьох місяців ми знову перебували в таборі, і аж тоді повернулися в 1945 році додому.

 

 

Спогади Іванюк Павліни Адамівни 1926 р. н., уродженки хутора Занакот про репресії в післявоєнний    час.

Записав учень 11 класу Пінчук Олександр

Павліна Адамівна до депортації жила на хуторі Занакот. Ось що розповідала нам ця жінка із своєї біографії.

« Відразу ж після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. з боку радянської влади розгорнулись заходи спрямовані на знищення ОУН-УПА.  Загони, що причісували всі західноукраїнські регіони, складались з військ НКВС тому, що в регулярних частинах Червоної Армії було багато українців. Загони НКВС переодягались в у форми УПА й грабували, ґвалтували та мордували селян. Майже в кожному селі діяли «стукачі», які доносили на своїх односельців за зв'язки з повстанцями.

Влітку 1945 року на хутір прийшли енкаведисти, забрали в нашому господарстві коней, сільськогосподарську техніку й наказали йти з ними Потім мені повідомили , що згідно з рішенням суду ( про який мені не було відомо ), за підозрою в допомозі бандерівцям, мій будинок і майно підлягають конфіскації, а я виселенню до Сибіру на примусову працю. Тоді мені було 19 років.

До залізничної станції Моквин їхали кінною упряжкою, а потім мене й інших дівчат, наче худобу, загнали в потріпаний товарняк і повезли на північ, їхали майже тиждень із довгими зупинками. Спати було тяжко тому, що у вагоні таких дівчат як я було дуже багато ( навіть сидіти було тісно ).

Привезли нас до концентраційного табору, неподалік від Воркути. Працювали дуже тяжко - валили ліс, будували бараки, а за не виконання норм дуже били і позбавляли їжі ( хоча те, що ми їли їжею назвати було важко ). Тому дуже багато з нас загинуло. Згодом, коли на даному відрізку ліс закінчився, нам доводилося ходити на роботу за 15 км від табору. Тих, хто опирався, безжально били, а найбільших активістів розстрілювали.

Коли помер Сталін (1953) становище дещо покращилось. А згодом; коли до влади прийшов М. Хрущов, ситуація стала зовсім змінюватись - одних в'язнів концтаборів звільнили ( в тому числі і мене ), інших розстріляли.

Як повернулась додому, то побачила, що все дуже змінилось, а в моєму будинку жили інші люди. Повернути все, що втратила я не змогла, тому попервах жила у знайомих, а потім побудувала новий будинок.

Нині 74- річна Павліна Адамівна живе в с. Яблуне Березнівського району. Вона отримує мізерну пенсію, хоча прожила нелегке життя.

 

 

 

Спогади Мотруніча Миколи Євстаховича, жителя села Зірне, 1925 року народження про вивезення до  Німеччини

Записала учениця 11-А класу Прокопчук Наталія

Народився я 16 квітня 1925 року на хуторі поблизу Зірного. Мені вже було 18 років, коли 3 травня 1943 року староста управи наказав збиратись до Німеччини. Погроза була звична для німецької влади - спалять всю сім'ю, якщо не поїду. Зібрали нас в теперішньому військкоматі і під конвоєм пішки погнали в Костопіль в пересильний табір. Звідки знов під охороною з собаками загнали в вагони на станції по 100 чоловік в кожний. Перша зупинка була в Рівному, де простояли 2 дні, а потім знов під охороною опинились в Перемишлі на території Польщі. Дехто пробував по дорозі тікати - та марно. Їх на місці розстрілювали. В Перемишлі пройшли медичну комісію і опинилися вже в Німеччині в таборі Перменгенс. Всюди табір дуже добре охоронявся, так що про втечу годі було й думати. Звідти відправили мене у вугільну шахту. Разом з Боровцем Левком ми звідти втікли і 9 днів блукали по Німеччині. Голодні їли траву, воду пили з листків дерев, де збиралася роса. В місті Глогув, при переході Ельби ,нас спіймали. Знову опинилися в німецьких руках. В поліції дуже сильно били, що не було вже змоги витримати, навіть просив вже розстрілу. Тортури тривали 41 день, а коли вже в черговий раз охоронець відкрив двері я знепритомнів. Нова неволя була легшою - мене відправили до багера в село Орексвейл, району Сантвендел, області Самбрукер. Ставлення було краще, да і їсти давали. Там пробув до кінці звільнення американцями. Близько 6 місяців був в американському таборі Лі бог, звідти перевели в табір до Гамбурга, а вже потім відправили додому. Доїхали тільки до Дрездена в Східній Німеччині, де нас помістили в російський табір, тут мобілізували в армію. По закінченню війни нашу 309 бригаду наконях відправили в Березу Картузьку, що в Білорусії. Додому пішки достався за 7 днів. Став на військовий облік і направили на роботу до спиртзаводу, де пропрацював 25 років.

 

Спогади Драгаичук Марії Олександрівни жительки с. Зірне, 1935 року народження про період німецької окупації

Записала учениця 11-Б класу Загайна Оксана

Драганчук Марія Олександрівна народилася 1935 року на хуторі Чорнило. В родині було четверо: батьки, вона та її брат. Господарство було хоч і не велике, але достатнє для життя: мали коня, корову, землю та будинок. 1943 рік приніс навколишнім хуторам сльози, пожарища та смерть. Німці з поляками, що жили неподалік в колонії Липники та навколишніх хуторах, почали переслідувати  українців за те, що вони були в бандерівцях і боролись за Україну. Наше господарство німці все відібрали, а хату запалили. Родина змушена тікати в Білку до родичів. Але й там не було спокою. Село теж горіло. Батько загинув десь біля Моквина від рук німців. В тітки Марини був чоловік Тодох, донька Зося та син Сергій. Цю нещасну родину німці забили, а потім спалили разом з господарством. З малих літ довелося тяжко працювати, щоб заробити кусок хліба. В 7 років вже пасла корови, в школу ходила тільки два роки - більше не було як. Після війни працювала в колгоспі на різних роботах: і сіно заготовляли, льон била. Рано змушена була вийти заміж - вдома місця було мало. Після одруження стали жити в Зірному

СПОГАДИ ЖИТЕЛЬКИ СЕЛА ЗІРНЕ ОСИПЧУК НІНИ МИКИТІВНИ 1924 Р.Н. ПРО ПЕРЕСЕЛЕННЯ З ТЕРИТОРІЇ ПОЛЬЩІ В 1944-1947 РОКАХ .

Народилася 2.04.1024 року на території в Польщі в селі Модриничі Грубешівського району Люблінської області в сім"ї бідного селянина. Дитинство і юність провела в цьому ж селі. Каже, що "ця земля була споконвіку наша -українська. Тут і батьки , і діди, і прадіди мої жили. Це наша земля , а поляки прийшли і забрали її. Ми ж мусили їм поступитись". З 6 років навчалась в сільській семирічній школі. Вивчала історію Польщі ,географію, арифметику, письмо, читання. Причому все викладалося польською мовою. В школі між собою мусили спілкуватись польською, хоча більшість учнів були українського походження, лише 5-6 учнів були поляками. В дома ж розмовляли українською, співали українські пісні, читали українські книги. Прийшовши до школи, заходили в клас і чекали вчителя. Прийде вчитель, привітається, скаже „День добрий", зробить перекличку ,чи всі є в школі .Тоді встаємо співаємо польський гімн, читаємо Отче наш по - польськи , а тоді аж сідали і проводили урок" - згадує Ніна Микитівна свої дитячі роки. Школу закінчила на відмінно . Проте можливості вступити в якийсь навчальний заклад не було  так, як жили при панах, які в свою чергу їм цього не дозволяли. Піти навчатись в навчальний заклад міг тільки син польського лікаря, вчителя, пана, а простим селянам цього не дозволялося.

         Батьки Ніни Микитівни, маючи 6 га „української „ ,землі мусили платити за неї податок. Свого пасовища для випасання худоби не мали ,пасовисько було лише в пана, де випасав тільки своїх корів .

Ще проживаючі в Польщі Ніна Микитівна стала свідком боротьби українського народу з поляками. Всі молоді хлопці ставали членами ОУН (б) , вступали в лави УПА. Ця боротьба велася за корінні етнічні українські території.

У 18 років вийшла заміж .3 чоловіком обвінчались в місцевій православній Покровській церкві, яку поляки згодом закрили. Дітей не мала, та й прожила з чоловіком лише 1,5 року. В 1944році чоловіка забрали на фронт „Сказали йдіть або в російську армію або в польське військо, нема чого по селі вештатись ".З війни чоловік не повернувся. В друге Ніна Микитівна заміж не вийшла.

На території  Грубешівського району проживало дуже багато євреїв. Жили вони заможно і здебільше займались торгівлею, а з приходом німців на цю територію всі вони зазнали репресій.

В 1945 році відбулася евакуація населення. Українське і російське населення переселяли з Польщі на територію Радянського Союзу, а поляків відповідно з Радянського Союзу в Польщу. 25 травня Ніну Микитівну разом з сім"єю вивезли на станцію" Соколь", на якій їм довелося провести 10 тижнів. Це пояснювали їм тим, що всіх солдатів везли з фронтів для чого потрібна була велика кількість ешелонів , і їм довелося чекати доки нададуть транспорт. З собою дозволялось забирати коні, свині, корову, інвентар, продовольство.

Із станції родину Ніни Микитівні разом з іншими переселенцями поїздом відправили в Херсон. А звідти теплоходом переправили до Борислава ,де розподіляли по людських квартирах і відправляли до колгоспу. Переселяли їх обманом, обіцяючи в Херсоні великі наділи землі, на якій вони будуть працювати самостійно. Та не отримавши ніякої землі, підкошені голодом, засухою, малярією , в 1947 році Ніна Микитівна разом з сім"єю переїжджає (тікає) в село Зірне, де поблизу, на хуторах, мала родичів.

З 1947 по 1983 рік працювала в колгоспі дояркою.

 

Документ виданий Осипчук Ніни Микитівні про переселення на територію України із Польщі.




 





 

 

 

 

 

 

 

 

  

Спогади жительки села Зірне Малець Віри Михайлівни, 1924 року народження про переселення в роки Другої      світової війни.

Народилася в 14 листопада 1924 року в с. Голуб'є Грубешівського повіту Польщі. Наша сім'я, я вважаю, була не бідною. Мали чимале господарство: корови, свині, коней, трохи землі. Господарювали цілою сім'єю. Батько деякий час очолював сільську управу, але через хворобу змушений був перейти до церкви старостою. Мати іноді наймалась до господарства місцевого польського поміщика. Тяжко працювала і я з малих літ. Через це рідко ходила до школи. Для українців обов'язково необхідно було закінчити 4 класи польської школи. За пропуски навчання батька могли покарати. Єдиним осередком українства була місцева уніатська церква. Але в навколишніх селах часто їх польська влада закривала, або ж взагалі несподівано хтось підпалював.

          1 вересня 1939 року на Польщу напала Німеччина. В грудні 1941 року українцям запропонували переселитися в Радянський Союз. Життя наше в Польщі не можна було назвати раєм, а тому ми зібрали своє майно і подалися шукати кращої долі. Всі тоді вважали що Україна, яка є рідною, дасть нам краще життя. Брали з собою чим побільше: худобу, реманент, одяг, навіть хатнє начиння. Прибули ми потягом на станцію Моквин, а вже звідти пішки у Велике Поле. Розселяли нас у господарства німців, які також на заклик своєї Німеччини покинули Радянський Союз. Ставлення місцевої влади до нас було добрим. Намагалася вона всіляко допомагати. Тут вийшла заміж за такого ж переселенця як сама. Після війни на запрошення Тимчука Семена наша молода сім'я переїхали до Зірного. Працювали разом з чоловіком все життя в колгоспі.

 

Спогади Рачковської Світлани Семенівни, жительки с. Зірне

Мій батько, Тимчук Семен Йосипович, народився 2 лютого 1910 року в селі Малков Грубешівського повіту на Люблінщині. Юнаком був призваний до польської армії, а в роки Другої світової війни воював проти німців і був нагороджений бойовими нагородами.

В 1947 році, внаслідок проведення Польщею операції «Вісла» , був сильно побитий польською поліцією і він таємно перебрався в Україну. Його сім'ю вислали на захід Польщі, в землі, на яких колись проживали німці. З ними всі роки перебування в Україні ніякого зв'язку не мав. В ті часу було небезпечно підтримувати будь-які контакти з іноземцями, навіть якщо вони були родичами. Всі боялися репресій з боку влади. Спочатку доля його занесла у Велике Поле, а коли в Зірному відновили колгосп ім. Сталіна, батька запросили стати головою цього колгоспу. Головував аж до 1964 року. Часи ті були тяжкі. Колгосп розбудовувався, а тому приходилося багато працювати. В село він запросив чимало сімей переселенців з Польщі. Скільки я пам'ятаю, то батько завжди пропадав на роботі. Приходив додому пізно ввечері. Праця не минула даром - колгосп мав непогані здобутки, збирав високі врожаї, мав гарну тваринницьку ферму. Членів колгоспу відзначали урядовими нагородами. В 1963 році батька нагородили орденом Леніна - на той час це була висока нагорода. В 1965році він перейшов на роботу в спиртзавод, але після хвороби 2 вересня 1965 року помер.

 

Спогади жительки с. Зірне Сульжик Софії Кузьмівни про післявоєнні репресії

Записала учениця 11-А класу Гаврилюк Марія

З закінченням війни наша місцевість здобула нову владу - більшовицьку. Багатьох з хутора Занакот почали засуджувати і висилати до Сибіру за зв'язки з бандерівцями. Моя сім'я теж зазнала цього лиха. До 1948 року з моєї сім'ї залишилися тільки я і брат. Батьки повмирали, а сестру засудили до тюрми за буцімто допомогу бандерівцям, хоча я можу заприсягтися Богом, вона там в тій організації не була. Коли почали виловлювати учасників цієї організації, на хуторі її просто обмовили і ніхто потім не розбирався винний чи не винний. НКВД її забрало і більше її ніхто не бачив. Не сповіщали нам про її долю жодного разу: чи вона померла в тюрмі, чи жива, хто його знає.

В серпні 1948 року, коли я поралася по господарству, нашу хату оточили більшовики. Без ніяких пояснень нас почали виселяти як сім'ю бандерівців. Встигли з собою взяти два мішки муки та трохи одягу. На підводі доставили нас в Березно, де пробули там на збірному пункті 7 днів. Звідти попали на пересильний пункт в Рівне, за своїм станом він нагадував конюшню. Не було ні лавок, ні стільців - тільки каміння, на якому доводилося і сидіти і спати. Харчували гірше свиней: ріденька юшка і маленький окраєць хліба. І так протягом місяця. А далі почалася довга дорога по етапу аж на Далекий Схід в товарних вагонах поїзда. Світло попадало у вагон тільки через маленькі віконечка під стелею, на зупинках нас не випускали із вагонів. І так цілий місяць, допоки тривала дорога. Їжа теж була погана - кусок солоної рибини на два дні, баланда, де могло плавати тільки одна картоплина і капустина. 7 листопада дісталися Троїцького ліспромгоспу Хабаровського краю. Тут трапилася страшна трагедія. З Хабаровська арештованих перевозила баржею, людей напхали стільки, що вона відпливши в море перевернулася і всі потонули. Ми теж там повинні були бути, але нас охоронець із Здолбунова притримав, щоб не сідали на цей рейс.

Розселили спочатку по хатах, а потім до спільного бараку. В ньому помістилося 17 сімей і посеред бараку була тільки одна плита. Протягом цього часу виживали як могли - міняли у місцевого населення все що ще осталося з дому, в лісі збирали дрова. Так по черзі кожна сім'я варила собі їсти, коли каструля закипала її знімали з плити і доварювали вже поставивши на поліна біля плити. Вже на третій день нас вигнали на роботу. Основна робота була заготовляти ліс. Все робили вручну - пилка довжиною 1,75 м і жіночі руки, які до вечора від непосильної праці опухали. . За день заготовляли біля 1 кубічного метра деревини і за це отримували 3 карбованці зарплати, а буханка хліба коштувала 5 карбованців. Гроші виплачували двічі на місяць і заробляли десь близько ЗО карбованців на місяць. В 1949 році мене перевели на роботу до пилорами складати дошки, а взимку в ліс на розкряжування деревини. Особливо було важко зимою. Сибірські морози сягали 40 градусів, одягу теплого не було. Дуже часто в поселенців траплялося обмороження, на роботу потрібно було йти 18 кілометрів по лісі в будь-яку погоду. Багато так і помирали прямо в лісі від обмороження і виснаження, адже вихідних ніяких не було. Влітку була друга кара на нас - мошка. Лице намазували сумішшю одеколону, спирту і солярки, щоб хоч якось відлякувати її. То знову ця суміш роз'їдала лице. Навесні заготовлений взимку ліс сплавляли по річках Анюй, Октябрська, Кокочен.

       Через деякий час ставлення до нас трохи змінилося. Нам побудували новий барак і сім'ї отримували по окремій кімнаті. Покращилося харчування, на двох на два тижні виділяли півкілограма цукру, 200 грамів масла, правда воно було з черв'яками. Ми його розтоплювали, цідили і так потім їли. Після смерті Сталіна в 1953 році видали навіть теплий одяг, покращилося продовольче постачання, почали поселенці заводити невеликі господарства. Але тут трапилось ще одне нещастя, я захворіла. Комендант мене пожалів і перевів на роботу до їдальні. Я йому завдячую і своїм звільненням. Після смерті Сталіна засуджених почали трохи відпускати додому і особливо тих, хто не мав батьків і рідних. Але на мій запит відповідь з дому не прийшла, а отже я звільненню не підлягала. Скільки я там пробула б - хто його знає. Допомогла дружина нашого начальника табору, яка до мене добре ставилась і попросила свого чоловіка допомогти мені. Так я отримала звільнення і в 1956 році приїхала додому. Але тут почалося нове поневіряння. Наше господарство і майно забрали до колгоспу і я залишилася взагалі без нічого. На початку трохи наймитувала, щоб було де жити, потім пішла на роботу до колгоспу, заробила трохи грошей і побудувала невеличку хату.

Отак радянська влада зробила мене винною в тому, чого я не робила і таких знущань я від неї зазнала. Ніхто за це ніколи не поніс і вже не понесе відповідальності, ніхто ніколи навіть не попросив вибачення, не кажучи вже про компенсацію.

Спогади жительки с.Зірне Гоголь Марії Василівни 1927 року народження, про післявоєнні репресії

Записав учень 11-Б класу Гоголь Віктор

Народилася я 5 квітня 1927 року на хуторі Сороківка . Закінчила Голубнівську школу з польською мовою навчання. З малих літ навчилася працювати в полі , по господарству. В дні воєнного лихоліття , як старша дочка, виконувала всі роботи . Разом зі своєю матір'ю, орала , сіяла , косила, пасла корів , коней. Так розпочала свою нелегку біографію бабуся.

Після визволення Березного в 1944 році по доносу була затримана просто на полі у підозрі , що робила операцію воїну ОУН . Фактично це робила медсестра Марія з хутора Підгало. Баба Марія була в Рівному під слідством протягом 7 місяців. Військовий суд засудив її до 10 років каторжних робіт і 5 поселення. Всіх арештантів було відправлено поїздом на Схід. Теплоходом їх було перевезено на Колиму в місто Магадан, через Охотське, Берінгове, Східно - Сибірське моря. Становище в'язнів було жахливим. За житло слугували дерев'яні бараки, спали на дощатих нарах. Взимку барак обігрівала одна буржуйка, тому було дуже холодно. Палили її цілу ніч, щоб хоч якось зігрітися, але це рятувало мало. Морози були такі сильні, що в бараках замерзала вода. Робота припадала на в'язнів найтяжча. Марії Василівні довелося мити золото, проводити заготівлю лісу , піску, каменю. Ліс заготовляли вручну, а потім виносили на плечах 4-х метрові колоди на трактор. За зміну потрібно було заготовити 9 складометрів лісу і за цю роботу одержували 750 грамів хліба як заробітної плати. Важкою була праця по вимиванню золота. Відрами носили пісок і промивали його вручну скребками. Золото через решітку попадало на підстелені знизу мати з резини. За день потрібно було намити 9 грамів золота, яке здавали майстру після закінчення роботи. Якщо не виконували норми, то працювали і після вечері.

На золотодобуванні платили 800-900 грамів хліба за норму. Під час робіт захворіла, мала запалення легень, а також хворіла цингою.

Після смерті Сталіна в 1953 році всіх засуджених вивели на майдан і повідомили, що їх було репресовано не по закону. Хто відбув свій строк , тих повертали на Батьківщину, а тих у кого він залишився поселяли в Магаданській області і давали роботу , щоб ті заробили гроші на повернення додому.

Змушена працювати протягом двох років і бабуся в Магаданській області в смт. Олла пташницею на птахофермі . На птахофермі знаходились близько 10 тис. курок-несучок. В 1957 році після закінчення строку відбування покарань, повернулася в с. Зірне. Після повернення працювала пташницею в колгоспі, завідуючою дитячим садком, робітницею овочевої бригади, техпрацівницею в школі.

 

 

Спогади Козлюка - Симончука Олександра Савовича, 1924 р. н., жителя с. Зірне про національно - визвольний рух на території села в роки Другої світової війни

Записала учениця 10 класу Довгалюк Надія

Ще за часів Польщі на хуторі Занакоті діяла підпільна мережа ОУН, куди входила в основному молодь:

Драганчук Густен;  Новачок Тарас;   Борейчуки Леонід і Григорій;   Драганчук Петро;

Луцики ....   Хотинці ….

Молодь гуртувалася в гурток, а також організовано український народний хор під керівництвом Драганчука Петра, котрий виїздив за межі хутора з виступами. Серед найактивніших вирізнялися брати Борейчуки, особливо Леонід, Луцики, а також мій брат Андрій. Польська влада дуже пильно стежила за національним рухом українців. Наприкінці 30-х років почалися переслідування і арешти. Мого брата в 1938 році було заарештовано і посаджено до тюрми. Врятувала їх радянська влада, що прийшла в Західну Україну у вересні 1939 року. Але згодом вона почала і сама вороже ставитися до національно свідомих західників. Адже їй «самостійна» Україна була не потрібна , тому навесні 1940 року НКВД прислало моєму братові повістку з'явитися у відділок в Березно. На другий день ще вдосвіта, не чекаючи добровільної явки, хату оточили бійці НКВД і влаштували ретельний обшук господарства. Так він був заарештований вже новою владою за свої переконання, адже якихось акцій проти нової влади не було. Разом із ним був арештований і Козлюк Стах, теж член ОУН. Сиділи вони в Дубнівський тюрмі, з якої чудом Андрію пощастило повернутися. НКВД всіх в'язнів тюрми розстрілювали прямо в камерах, коли німці напали на СРСР. Дубно вже бомбили німецькі літаки, а тому розстріли проходили поспіхом. Коли черга дійшла до їхньої камери, охоронці повтікали. Напевно в місті вже були німці і ті рятували свою шкуру. Так Андрій був визволений німцями. Його товариша Стаха тоді смерть не обминула - він був розстріляний.

З приходом німців осередок ОУН почав розширюватися, до роботи залучали все нових і нових членів. Деякі сім'ї повним складом або були членами ОУН, або виконували різні доручення. Очолював осередок в роки окупації в Занакоті Козлюк Корній, молодшою сіткою опікувався Бецько Олексій. Німці поводилися з місцевим населенням чемно: ніяких репресій не влаштовували, за харчування і продукти , коли з'являлися на хуторі навіть платили гроші. Жителі сплачували податки продуктами. Заготовлене молоко возили в Липники на переробку в місцевій молочарні.

Ситуація почала мінятися згодом. В 1942 році почався набір молоді на роботу в Німеччину. ОУН перешкоджало цьому. Козлюк Корній переодягнувшись в німецького солдата в управі села Яблуне застрелив місцевого старосту Сотворука, а списки остарбайтерів знищив. Бували сутички із поляками-поліцаями з Липників, які служили в німецькій поліції Березного. Окупанти показали своє справжнє лице з початком 1943 року. Проти членів ОУН і їхніх сімей почалися масові акції. Робили їх німці разом з польськими поліціянтами. Я переконаний, що самі німці не знали поіменно українських підпільників, адже навіть самі члени ОУН не знали про перебування в організації один одного, була велика конспірація. Поляки їх видавали німцям через своїх інформаторів, адже на наших землях поляки жили поруч з українцями.

В січні 1943 року запалали  хати українців. Біля хутора Чорнило були спалені господарства членів організації. Неподалік спалили Хотинців ( вуличне). 5 лютого запалав Занакіт. Першими було оточене обійстя Борейчуків. В хаті живцем згоріли Пелагея (дружина) і мати господаря Настя. Всі інші повтікали в ліс. Під час втечі було поранено Ганну Борейчук. Того ж дня німці з поляками спалили господарство мого батька Савки, адже його син Андрій був активним членом ОУН ще з часів Польщі. Батька і сестру Нелю розстріляли, мати Федосія хотіла вирватися з палаючого будинку через солом'яний дах, але німецький автоматник застрелив її прямо на ходу. Обгоріле тіло потім поховали. Слідуючою жертвою розправи став Козлюк Корній. Він очолював організацію ОУН в Занакоті. Його самого не застали карателі вдома, тому кара впала на його батька Лукаша. Його і зятя  Малишка Стаха, жителя хутора Федюка Петра привели до порога хати Корнія і положили на землю для розстрілу. Врятувався тільки Федюк, що знав німецьку мову і звернувся до німців. Його відпустили. Господарства і Лукаша, і сина Корнія були спалені. Така ж доля спіткала і інших членів організації і їх рідних: Драганчук Густен разом з дружиною Надією задихнувся від диму палаючої хати в криївці, що була під підлогою. Спалено обійстя його брата Максима і тестя Козлюка ... ( вуличне Лукашці). Правда їм вдалося врятуватися. Після цих звірств населення почало переховуватися і включатися до боротьби. Іншого виходу їм не було, адже німці з поляками і далі проводили облави проти повстанців, та й залишилися багато без даху над головою. Розлючені українці 25 березня 1943 року оточили Липники, де була польська самооборона, яка найбільше дошкуляла, і спалили їх вщент. Опинився в організації і я. Перебував спочатку в таборі в лісі біля Хотиня. Тут зустрів Борейчуків: Ольгу, Ганну, Анастасію і Тоню. В повстанському таборі став зв'язковим - через хворобу ніг воювати не міг. Лісовими стежками носили донесення, або проводили повстанців теренами нашої місцевості. На Пасху 1943 року пішки вирушили до села Тростянець. Там тоді був цілий партизанський край. Урочисто після святкового богослужіння, що провів того дня батюшка з Моквина, ми прийняли присягу перед лавами повстанців. Людей було дуже багато, шеренги прикрашали жовто-блакитні українські прапори. Пробули ми там цілу весну 1943 року. Отримав псевдо «Сокіл». Мій брат Андрій, що був старший за мене ( 1921 року народження) пішов разом з Борейчуком Леонідом в УПА. Брат був у відділку «Дубового».

Старий Новий рік 1944 року приніс визволення краю Червоною Армією. Березне визволяла «червона партизанка». Боїв на хуторі не було - частини Червоної Армії проходили маршем без зупинки.

Визволення принесло нову хвилю протистояння. Тепер вже нова влада боролася з повстанцями. Часто через Занакіт проходили загони повстанців, в основному відступали на захід, і місцеві члени ОУН допомагали їм - приймали на нічліг, годували, ставали провідниками, або відвозили підводами куди потрібно. Почалися арешти. Хутір контролював загін на чолі з колишнім червоним партизаном Володіним. В його розпорядженні було чоловік 10-15. Вони влаштовували засідки, облави, обшуки. Підпілля почало будувати криївки - хто в хаті копав, хто в клуні або в заростях лози, де можна було надійно сховатись. Але НКВД діяло більш ефективно ніж німці. Останні ніколи не приходили вночі і не ходили в зарості - боялись. НКВД не боялось нічого. Серед підпілля з'явились «перевертні», які продались совітам. Тому дуже часто влада знала де і коли з'являться повстанці. Так в 1944 році рано навесні, коли на постої в Шнайдер Уліти були повстанці, хату оточило НКВД. Зав'язався бій, 2 повстанці було вбито і 1 червоноармійця. Господарка дому, яка мала зв'язок з підпіллям отримала 10 років таборів з конфіскацією майна. Перед тим загинув її чоловік Павло, який перевозив вояків УПА підводою і разом з ними потрапив у засідку червоних партизан. Ті, що були в УПА, вдома не з'являлися - більшість з них або загинули, або відступили на Захід:

-        Федюк Петро загинув у Людвиполі ще за німців під час бою;

-        брат Андрій пропав безвісти, доля його не відома;

-        Борейчук Андрій загинув в Хотині, де під весну 1944 року був великий бій з загонами Червоної Армії, що тривав 3-4 дні;

-        Борейчук Леонід відступив на Захід, більше про нього відомостей не було;

-        Козлюк Корній - голова осередку місцевого ОУН помер від тифу;

-        я змінив прізвище, довго переховувався в криївці, а тому уник арешту;

-        Бецька Олексія одного з провідних діячів організації на хуторі вбили свої. Його викликали в Кадовбище (хутір біля Голубно), де був штаб, нібито для справи, і там застрелили. Я, перед його відходом, мав з ним розмову. Ми достеменно знали, що керівник штабу - колишній «власовець», продався НКВД і знищував діячів ОУН;

-        Драганчук Максим і Петро уникли арешту. Спочатку переховувались, а потім радянська влада оголошувала декілька разів амністію;

Зазнали репресій і деякі зв'язкові організації:

-         Кондратович Надія- вислали до Сибіру;

-         Драганчук Текля;  Сульжик Панася - засуджено до таборів;

-        Борейчуків Настю і Ганну арештували, але вони не визнали себе членами ОУН, і ніхто більше на них не вказав, і їх відпустили  додому, Оля втекла в Білку, де вийшла заміж, змінила прізвище і теж уникла переслідувань.

Доросле чоловіче населення теж переховувалося, хто де міг. Почалася тотальна мобілізація чоловічого населення до Червоної Армії, а воювати не дуже то й хотілося. В 1949 році на хуторі почали організовувати колгосп. Навесні 1950 року несподівано все стало колгоспним: посіви з землею, майно, худоба, будівлі деякі. Головою колгоспу був Драганчук Кузьма. Пізніше була відкрита початкова школа, що знаходилась в хаті репресованої Шнайдер Уліти. Так почалося «радянське життя», яке ще не раз приносило від влади сюрпризи.

 

 

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ В НАШОМУ КРАЇ

 
 
Спогади Ващук Ганни Лаврентіївни, 1924 р.н., яка проживає в    с.Білка Березнівського р-ну

Записала учениця 11 класу Ващук Ольга

До створення колгоспів нам жилося набагато краще , ніж по цьому, тому що тоді ми перебували в складі Польщі, а не СРСР. Але коли наш край опинився в УРСР - спокійному та щасливому життю настав кінець . В той час, коли ми були під Польщею, ми мали своє домашнє господарство, з якого й жили: на 10 десятинах землі вирощували багато різних зернових та технічних культур (пшеницю, овес, жито, гречку, просо, буряки, картоплю, кукурудзу та ін.), тримали коней, якими й обробляли землю, по дві-три корови, свині, овечки, різну птицю.

Колективізація розпочалась в 1949 році. Все почалося з того, що селянам спочатку запропонували добровільно вступити в колгосп, а коли ті не захотіли - почали використовувати різні методи примусу: залякували, погрожували, обкладали податками, притягали до судової відповідальності. Люди переховувались, втікали із села, не ночували вдома. Але їх ловили і заставляли силою, деяких навіть вбивали, щоб залякати інших. Ніхто не хотів вступати в колгосп, тому що знали, що туди треба віддати все, а самим залишитися ні з чим. Але всеж-таки на кінець 50-х років всі опинилися в колгоспах - іншого виходу не було. Наш колгосп отримав назву ім. І.Франка. Першим головою колгоспу став Юсенко Лаврен.

При вступі в колгосп, сім'ям залишали по 50 соток землі, а всю іншу усуспільнювали. З господарства забирали все без вийнятку (всю худобу, знаряддя праці та ін.) - все йшло в колгосп. Хоча селян примушували це все робити - та в документах писали, що все здійснювалось добровільно. В кого була збудована гарна клуня чи хлів - просто так руйнували, щоб селяни не мали свого господарства, а створювали колективне. Люди, щоб не віддавати худоби, різали її, а самі ховалися. Дійшло до того, що люди, які мали все - залишилися без нічого, тільки з пустою хатою та голодними дітьми. Деякі все не віддавали, і залишали щось із худоби, та за роботою в колгоспі не мали часу її прогодувати.

Селяни були приречені на голодну смерть, тому вдавалися до крадіжок зерна, кукурудзи, картоплі, щоб хоча б що-небуть з'їсти. Кого ловили на крадіжці - здійснювали суд і навіть відсилали до концтаборів Сибіру .Особливо було багато серед них голодних, змучених дітей, яких судили за одним принципом: скільки тобі років - стільки мусиш відсидіти.

Праця в колгоспі була важкою. Все робили вручну, зарплати спочатку зовсім не отримували, пояснювалось все тим, що збираються гроші на трактори, комбайни та ін. Йти на роботу було далеко: від села йшли 5, а то й 6 км. В 7 год. ранку всі мали бути вже на місці, а повертались ввечері. Вдень ходили на польові роботи, доглядали за худобою, а на ніч йшли прясти льон. Не було часу навіть зварити собі їсти, або випрати одежину. В колгоспі тримали корів, свиней, телят, коней; вирощували зернові, картоплю цукрові та кормові буряки, льон, кукурудзу. Через деякий час в колгоспі появилась механізована техніка, за трудодень платили 5 копійок і 200 г зерна. Траплялося, що за відпрацьованих два дні колгоспникам зараховували один трудодень.

Складне життя цього періоду привело до того, що селяни перетворились на кріпаків, багато їх вимерло від недостачі їжі, появилося багато дітей-калік, знищувалась худоба, зменшився збір зерна, продуктів праці. Життя було нелегке - жили як під чорною хмарою...

 
Заява про вступ до колгоспу

 

Спогади Симончука Олександа Савовича, жителя села Зірне про колективізацію

Записала учениця 11 класу Симончук Наталія

Колгоспів ні перед війною, ні у війну на хуторі Занакіт, де ми проживали з сім'єю не було. З приходом «совєтів» в нашому краї почалася колективізація.

Методи використовувалися примусові, адже ніхто не знав що то за колгосп, і чому потрібно до нього вступати, та й ще віддавати за дармо своє майно і землю. Хто не хотів вступати до колгоспу, того обкладали дуже важкими податками. Потрібно було сплатити грошовий податок і так звану «поставку» - зерно, м'ясо, шкури, яйця. Зерна, наприклад, потрібно було здати 15 «метрів». Хто сильно опирався, були випадки арешту - людина могла 2-3 дні просидіти в холодному льосі без їжі. Члени колгоспу віддавали не тільки свою землю, худобу, будівлі, а й зерно, щоб засіяти поля. Забрані були і все знаряддя: плуги, борони.

Робота в колгоспі була дуже тяжкою. Всі роботи виконувалися вручну, адже ніякої механізації в той час ще не було. Оплата була спочатку мізерна. За відпрацьований день ставили відмітку - трудодень. За нього потім нараховували 200 г, а іноді 1 кг зерна. Грошей можна було заробити 5-10 копійок. Їх як правило ніхто не виплачував. Першим головою колгоспу, який носив ім'я Сталіна був Тимчук Семен.  Кожна сім'я змушена була тримати ще домашнє господарство і землю. Її тоді ще вистачало. Наше господарство мало 3 га землі і сім'я могла прогодувати себе. Якби покладалися на колгоспний заробіток, то можна було спухнути з голоду. В господарстві були змушені і далі сіяти льон, щоб потім було з чого шити одяг. Як правило грошей, да і торгівлі тоді не бачили.

 

 

Спогади Дмитрука Михайла Йосиповича, 1928 року народження, жителя с. Зірне, про радянізацію  в нашому краї

Записала учениця 11-Б класу Миронець Тетяна

Післявоєнний час різко змінив наше життя в зв'язку з приходом нової влади. В першу чергу почалася колективізація, про яку місцеве населення і слухати не хотіло. Для прискорення колективізації в районі створювались так звані «ініціативні групи». Туди входив в нашому районі прокурор району Стрельников Микола, Караван Іван, Ткаченко Сидір, Городина Сергій, Міняйло Петро, Карачун Іван. Їздив з такою «бригадою» і я. Приїжджали в село і ходили з хати в хату, забираючи старших членів сімей до сільської ради. Там перед ними ложили вже написану заяву для вступу в колгосп, яку потрібно було лише підписати. Того хто не погоджувався підписувати починали бити, якщо і це не допомагало, то прокурор витягував з шухляди стола пістолет і погрожував ним. Як правила така «проробка» спрацьовувала. Непокірних могли закрити на декілька днів до льоху, де тримали без їжі. По ночах приходила «бандерівські» влада, яка в свою чергу погрожувала розправою тим, хто вступав до колгоспу. До мене вони приходили регулярно отримати певні відомості про стан справ в районі. Змушений був розказувати, це напевно і врятувало мені життя. НКВД постійно влаштовувало засідки на учасників бандерівських формувань, не один раз і я приймав у них участь. Найбільш непокірним було село Лінчин, наприкінці сорокових років із-за зв'язків з бандерівцями прийнято було рішення про виселення жителів цього села в південні області України разом з майном і будинками. Частково ця акція була реалізована, але дехто втікав від переселення в інші села району.

Робота в післявоєнному колгоспі була дуже важка, адже всі роботи виконували вручну: збирали хліб, копали картоплю. Заробітна плата була сміхотворна - за центнер накопаної картоплі в колгоспі платили 10 копійок, коли найманим зі сторони - 10 рублів. Працювали практично без вихідних, тільки взимку можна було трохи спочити.

Поряд з колективізацією радянська влада намагалася розширити партійні організації. Я також вступив до лав КПРС в 1966 році. В 1947 в с. Зірне організовується комсомольська організація, секретарем була Гайдук Галина Володимирівна. Першими комсомольцями була моя дружина - Ганна Василівна, а також Воробей Зоя, Тихончук Єва, Гоголь Микола.

Під час свого одруження в 1950 році постала проблема мого вінчання. Сільський голова батьку моєї майбутньої дружини пригрозив, щоб не здумав вінчати в церкві, бо тобі це погано закінчиться. Звичайно ми побоювались, алже за це могли щонайменше звільнити з роботи.

 

 

 Спогади жительки села Зірне Савчук Ірини Михайлівни, 1924 р. н., про соціальне становище в післявоєнні роки

Записала учениця 11 класу Стахнюк Алла

Після закінчення II світової війни в Німеччині розпочалося звільнення українського народу від рабства, в яке потрапили в роки війни. Випроваджували людей додому пішки , без грошей , без теплого одягу , незважаючи на те, що було холодно, мороз, оскільки була зима. Оскільки дорога була довга і не було харчів , люди пухли від голоду і помирали. Американці дізнавшись про це , видавали машини , які розвозили людей .

Були такі випадки, навіть непоодинокі, що коли поверталися в рідне село то, на місці хати бачили тільки згарище, у зв'язку з чим просилися до сусідів, і були такі хати, в яких жили по 3-4 сім'ї, а в кожній сім'ї, було щонайменше по 7 - 8 її членів.  Здавалося, що зима буде вічною, але люди були терпеливі, сильні і з великою радістю зустрічали весну, оскільки вона була єдиним шансом від голоду, і холоду - а значить смерті. Займалися хто чим міг, хто гнав горілку і продавав, хто продавав сир, сметану , молоко, зі своєї єдиної годувальниці, дехто збирав старе шмаття і здавав на Моквинську паперову фабрику, щоб одержати якусь копійку. Перші роки після війни було дуже важко стати на ноги, розжитися. Їсти переважно не було, але завдяки людській терпеливості, наполегливості - вижили. Їли переважно хліб з гречаної або кукурудзяної муки, суп із буряків, кашу із неякісних круп, оскільки не було чим молотити. Прісну воду дістати була велика проблема, оскільки всі колодязі були закидані як не гілками, то піском, навіть були такі випадки що, в колодязі знаходили трупи людей, яких там топили, як правило бандерівці. Всі пили річкову воду, дехто переварював, а дехто ні, від чого багато людей помирало від різних шлунково - кишкових хвороб. Хто жив біля лісу , тому було набагато легше. Вони збирали ягоди, гриби, вбивали  різних тварини, що і їли. Рубали дерева, з якого будували тимчасові будівлі, так звані комори. Коли радянська влада налагодила управління можна було селянам туди звертатися, щоб взяти землі, якої спочатку давали 20 - 30 соток, щоб будувати якесь житло, і невелику ділянку для городу. Невдовзі такі наділи збільшилися до 5 га, де селяни випасали своє господарство, здобуте до „сьомого поту" а саме: свині, кури, гуси, качки корову та коні - в кого звісно вони були. Впливовою подією для людей стало відкриття в Березному невеликого магазину, куди з'їжджалося, або сходилося все населення з цілого району. В ньому можна було придбати: крупи, муку, хліб, що і брали мішками, оскільки тодішні сім'ї були багатодітними, щонайменше по 7-8 дітей.

 

Спогади Драганчук Ніни Іларіонівни

жительки села Зірне, 1936 р.н, про колективізацію в нашому краї.

Записала учениця 11-А класу Григор'єва Наталія

По розповідям моєї бабусі колгоспи створювалися в досить швидкому темпі. Починалося все із простого запрошення на збори, де знову ж таки запрошували взяти участь у створенні колгоспу, віддавши в його розпорядження „часточку" свого господарства: корову, коня, вівцю тощо. Звичайно ж ніхто цього не хотів, адже як так віддати? Ростив, годував і віддати!

В разі незгоди і відмови довірені особи тодішнього голови колгоспу приходили до селян додому і тоді вже просили у більш жорсткішій формі— вимагали. Доказом того, що селянин погодився був підпис, який він ставив на спеціально призначеному для цього договору „Про створення колгоспу" під час вищезгаданого візиту. А коли вже селянин підписався то виявилось, що все не так, як розповідали і обіцяли „ястребки" (так їх називали селяни).

По-перше, примусово забирали коні, вози, плуги, борони, молотарки (в кого вони були), землю, а також холодні будівлі, тобто розбирали клуні, хліви, які були переважно дерев'яні, і з даного матеріалу будували коровам—корівники, коням— конюшні, стайні тощо. Звичайно ж забирали не все, старалися і щось залишити. Наприклад, коли в господарстві було дві корови, то одну- залишали, землю ж забирали майже всю із 9 га у сім'ї залишилось тільки 50 соток.

По-друге, селяни повинні були ходити на колгоспні поля і працювати (трудодні), причому працювати вручну, оскільки не було для цього потрібних машин та механізмів, а саме: садили і копали картоплю, жали жито, били льон (за допомогою спеціальних прачів ) тощо.

В разі відмови і не підпису договору і цього разу, селян викликали в сільраду, де погрожували і мучили, після чого вони були уже змушені підписатися, оскільки боялися, адже в них були маленькі дітки.

Як я уже згадувала, робили все в ручну, отже було дуже тяжко, за що селяни отримували тільки 200-300 грам зерна на трудодень, які виплачували в кінці року.

В той час селяни дотримувались принципу „що вкрадеш, те і будеш мати ".

Крали все і всі. Б'ючи льон -          насіння, товчучи його в ступі отримували олію,

просо—для каші, картоплю, вовну—для в'язання одягу. Коли ж на крадіжці ловили, то штрафували не даючи пайок за трудодень, а той більше. Був такий випадок, коли жінки били льон і накрали його насіння, сховавши його в сумки і хотіли іти вже додому на обід. Начальники спланували засідку при вході в село, щоб зловити крадіїв. Одна селянка раптово побачила цю засідку, йдучи до сусідки позичати хліб, розповіла про це своїм подругам, на що вони повисипали крадіжку. В результаті, жінок на крадіжці насіння льону, спіймати не вдалося.

Дані утиски продовжувались досить довго і люди просто змучились. В зв'язку з великою заборгованістю не тільки пайків, а й заробітної плати голову колгоспу було звільнено. Коли він виїжджав із села, люди в знак своєї „вдячності" за все, що він їм зробив прив'язали до його машини віника, щоб за ним і слід замівся.

 

 

 Спогади Прокопчук Софії Мартинівни, жительки

с. Зірне про соціальне становище після війни

Записала учениця 10 класу Прокопчук Галина

Проживала Прокопчук Софія після війни на хуторі Занакіт, що поблизу нинішнього села Зірне. За її свідченнями становище населення було жахливим. Внаслідок війни Україна була розбита, розграбована, села були знищені. Присадибні ділянки також були зруйновані. А тому життя населення на їхньому хуторі було вкрай складним і поганим. Хоча після війни радянське керівництво виділяло кошти на будівництво житла, та побутові умови населення залишалися важкими.

Повернувшись із війни, люди не мали жодних заощаджень, їхнє майно було або зруйноване, або пограбоване німцями і вивезене до Німеччини. А тому вони не знали з чого їм починати будувати життя. Проте на селі були такі люди, які мали деякі кошти. Їх називали куркулями.

Найважливішим питанням для населення була земля. Як завжди велося, одні мали її вдосталь, а інші працювали на невеличкому клаптику, годуючи цим цілу сім'ю. Ось як розповідає про це Софія Мартинівна:

« Землі в нас було не так уже й багато. Всього приблизно дві-дві з половиною десятини. А це в той час було бідняцьке господарство, бо воно було натуральним. Тобто, все те, що виробляли - ми й споживали. Бо купити не було де, так як і гроші рідко бачили. На власній землі садили все, що можна було посадити і встигали обробляти. А робили ми дуже тяжко, з малих літ нас батьки привчали до праці. Садили ми картоплю, моркву, буряки, цибулю, часник, капусту, навіть огірки та помідори, а також іншу городовину. Багато поля засівали зерновими: пшеницею, житом, просом. А також багато сіяли льону. Все поле обробляли вручну. Плуги та борони траплялися дуже рідко на селі. Садили, пололи та збирали урожай теж самостійно. Весь зібраний урожай споживала сім'я та худоба. Найтяжче було з одягом. Купити його не було деб. А тому сіяли льон і коноплі. Коноплі взимку м'яли і робили полотно, яке йшло на виготовлення одягу. Дуже цікавою обробкою була обробка льону. Навесні його сіяли, потім пололи. Восени рвали вручну, стелили рядками, щоб добре вилежався. Потім льон в'язали в снопи і молотили, щоб вибити насіння. Частину насіння залишали на наступний рік сіяти, а з іншої частини робили олію. Ми, бачимо, що нічого не пропадало в господарстві в той час. Коли льон вибивали, то його нижню частину товкли, а потім пряли пряжу з якої ткали на верстаті полотно.

Отже, ми бачимо, що дітей в той час примушували часто і дуже тяжко працювати. А на рівень їхньої освіти уваги ніхто не звертав. Лише в 1947 році діти почали ходити до школи, яку відкрили тут же в Занакоті. Вступали до школи у різному віці, коли кому хотілося.

Також на хуторі у винятково складних умовах було медичне обслуговування. Воно залишалося недоступним. А тому лікуватися доводилося самотужки. Збирали різні зілля, сушили, а потім варили і цим лікувалися.

В господарстві була корова, вівці, свині, птиця. Їх теж годували із свого поля. Пасли худобу діти. Проте вся худоба обкладалася великими податками зі сторони держави.

Будинки були невеличкі, з дерева і покриті соломою. Хата складалася зазвичай з двох кімнат. А з іншого боку хати була комора і кладовочка - «степка». Ліжка і інші меблі були з дерева і зроблені вручну столярами. Поширеними були також лавки і канапи. В хаті була піч, яка слугувала не тільки для приготування їжі і опалення, а зазвичай на ній спали, як діти, так і дорослі. Їжу варили в чавунних горнятках. Їли дерев'яними ложками.

Взуття робили також самостійно. Влітку ходили в постолах, які робили з липового лика. А зимою в саморобних чоботах, підошва була дерев'яна, а зверху нашивали шкіру.

Отже, становище населення було тяжке після війни. Адже їхня праця була виснажлива. Все що вони мали, приходило до них завдяки великій праці.

 

Немає коментарів:

Дописати коментар